"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Оскольдового плеча i заплакала. I тодi Оскольд довiдався про жорстоку
кривду, яку Перун вчинив над його сином.
Це була справдi найчорнi┐па кривда, яку може зазнати княжий
син-спадко║мець. Такого ще не було у землi полянськiй, щоб покровитель ┐┐
- Перун - не взяв князiвського спадко║мця пiд свiй меч!
Оскольд i Нiскиня вiд подиву й страху остовпiли...
Ярка знала обичай пращурiв: чим ранiше Перун вiзьме дитину пiд захист,
тим безпечнiшою буде ┐┐ доля. Тодi обходитимуть дитя хворостi, не зурочить
сво┐м поглядом лихе око, вiдьомське чаклування чи потайна змова лиходi┐в.
Тодi сягне свого зрiлого вiку й перейме вiд отця свого кермо землi.
На Перунову гору прийшла Ярка, як i належало княгинi, з челяддю й
няньками, сюди привели й молодого бичка для треби. Але ┐┐ нiхто не
зустрiв. Волхв Славута зневажив молоду княгиню! Не з'явився вiн i тодi,
коли челядини стали голосно гукати його. Зник, нiби полинув у холоднi
небеса. Усi вiрили, що цей вiщун знав мову богiв i визначав долi людей. Не
зустрiв, певно, тому, що сумну будучину угледiв або ┐┐, золотоглаво┐
Яркi┐, або нового нащадка ки┐вського столу. Iнакше б уже припадав до ┐хнiх
стiп...
Челядь залишила бичка бiля требища й тихо, з широко розкритими очима,
пошурхотiла снiговими стежками униз, подалi вiд Перуново┐ гори... Подалi
вiд них, нещасних, обiйдених Долею... Тiкали, нiби вiд чуми. Небачене
трапилося: волхв не дав свого благословення нащадковi Ки║вичiв! Може, сей
спадко║мець немилий Небу? Може, Ярка винна в тому? У здогадах губилися
люди.
Але хто любить обiйдених Долею? То лиш до обранцiв ┐┐ всi хиляться й
лiпляться, один поперед одного пестяться. Вiд невдах же - тiкають подалi.
Утекли всi й вiд них. А чутки невидимими потiчками розтiкалися,
розповзалися од княжого двору по всьому граду. То, мовляв, Оскольдовi мста
жорстока вiд старих богiв! Кара йому уготована повсюди, i впаде вона на
весь рiд його. Це за той храм у пущi! За тих святителiв, що прикликав iз
Болгарi┐! За зречення старих богiв, а найпаче - за зневагу до громовержця
- бога Перуна. Мовили, блима║ кумир його на горi кривавим оком. Гнiв
нурту║ в ньому великий! I волхву звелiв не брати пiд свiй покров
княжати...
Плакала Ярка, ховалася по темних закутках терема. пй ввижалися клубки
чорних тiней, що котилися за нею, чи то домовик з баранячими рогами й
довгою бородою, чи то перелесник, що стрибав поперед не┐ й мiцно зачиняв
дверi, аби вона не могла вийти iз виталища. Вночi, серед тривожного сну,
на не┐ падали хижi шулiки й гачкуватими дзьобами цiлили ┐й в очi i серце.
То раптом хтось нiби простягував до ┐┐ немовляти кiстлявi руки - i тодi
вона схоплювалась на ноги й кидалась до колиски...
А тут прикотилась орда...
Оскольд був приголомшений. Бо, справдi, одна бiда йде, за собою другу
веде. Що ж робити?
- Не журися, сину... - тихо обiзвалася Славина. Голос матерi! Вiн
завжди рятував у бiдi... А вiн - забув i привiтатися з нею!
О, сини людськi┐, скiльки мук i любовi ви приносите сво┐м матерям, якi
мовчки зносять вiд вас цю образливу неувагу. Бо хiба вони коли забували
про те, що синiв треба зiгрiти любов'ю сво║ю!.. Як ця ваша байдужiсть
вiдда║ться в них печаллю i сивиною!..