"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Може б, вiднести дитя до церкви? Хай би отець Местивой охрестив його.
- Не дам! - Ярка заступила собою синову колиску. I тут розправив плечi
Нiскиня. Його зморщене, нiби спечене, безброве обличчя розпливлося в
усмiшцi. Звернувся до Ярки:
- Деревлянський бог дасть йому сво║ благосне слово, дочко. Захистить
вiд кривди.
- Вiн спадко║мець ки┐всько┐ держави! Його мав визнати Перун, -
насупився Оскольд, гостро блимнув просинню очей з-пiд темних брiв.
Оскольд аж тепер збагнув: мститься йому старий свiт, що набрав сили за
спиною старого Тура, пручався, шкiрив зуби, готувався нанести йому
смертельний удар.
Ладен був у цю ж мить зiрватися й бiгти до волхва, вiдсiкти йому
висохлу голову, що ледве ще трималась на тонкiй зморщенiй ши┐. О старий
волхве, пощо освячував сво┐м iменем, сво║ю впертiстю минувшину, у яко┐ вже
не буде нiколи майбуття.
- Кличте сюди Славуту! - Оскольд схопився за меч.
- Не будь поспiшливим у гнiвi, сину. Славута, гадаю, те не сам
придумав. Тво┐ бояри у нього збираються i радяться.
Вiд тихого голосу Славини його рука ковзнула вниз по черенi меча.
- Хто з них?
- Усi велеможцi ки┐вськi. Бережися ┐х, сину... Ярка з подиву розкрила
рота - виходить, що в Ки║вi люта змова боярська?! А вона гадала, що бог
розгнiвався!.. п┐ приспоко┐ла Славина.
- Заспокойся, дочко, пiду в Новгород, покличу дружину в помiч. Оскольд
i звалить змовникiв.
- I я дружиною сво║ю пiдтримаю, - прогудiв Нiскиня.
Iншими шальцями - iншими! - важив тепер, дерев-лянський князь вагу
золотого ки┐вського стола!..
- Да буде! - опустив очi Оскольд.
А в пам'ятi спливали призабутi вже iмена бояр: рiдкобородий вилицюватий
Микульчич... Низькорослий, рукатий, схожий на рака, Радим, син вигнаного
Туром боярина Добрити Олiй... Оскольд нiколи ┐х не кликав до себе на раду.
Сам усе вирiшував, як i Тур. У похiд також ┐х не брав. На нових людей
опирався, а старi, сподвижники Туровi, тепер ко┐ли пiдступи...
Оскольд у задумi ходив по виталищу. Се вiн, старезний волхв, змусив
Перуна зрадити йому, князевi полянському. Вiдчув, що князь хилиться до
iншого бога i що настав кiнець його владарюванню. Гадина тихцем виплодила
зраду на Княжiй горi й освiтила ┐┐ iменем Перуна. Тепер його
сповiдальники, ки┐вськi бояри, можуть з'║днатися iз полоцьким Iзяславом, з
кривичанськими богами - Стрибогом i Мокошею. До них може прилучитися ще й
дреговицький Сiмаргл. Чи ж витрима║ цей натиск його новий бог? Чи не
злама║ться двосiчний полянський меч у битвi з тупими головами сусiднiх
владик?
Оскольд так затиснув рукiв'я меча, що аж пальцi побiлiли. Вiн знав, що
нiхто iз сусiднiх слов'янських племен i ┐хнiх богiв не жадав звеличення
Ки║ва. Один лише Нiскиня... Та й не вiдомо ще, наскiльки соуззя iз ним
певне. Усi хотiли жити на сво┐х укра┐нах тихо ┐┐ сито, упиватися медами i
славослiв'ям, плодити довкола себе ску-доумних холопiв, оскоплених духом.
В ┐х оточеннi кожен володар зда║ться собi величнiшим... О, соуззя тупиць
мiцне i надiйне! Але вiн, Оскольд, не вiдступить вiд замисленого.