"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нема║ нi для кого на свiтi спочину - нi для комахи, нi для худобини,
найпаче ж - для людини. А надто, коли вона вмi║ бачити далеко, вiдчувати
глибоко, мислити - широко. Усе життя ┐┐ мина║ тодi у борiннях мислi й
духу, в сумнiвах i ваганнях, у дiяннях. Бо людина невимiрна у сво┐х
прагненнях. Якщо людина розважлива, добра серцем, тодi вона довкола себе
сi║ добро й любов. Якщо ж зла й заздрiсна, тупа й захланна - довкола
спустошуються душi людськi, змовка║ мудрiсть, торжеству║ холопство. I
життя тодi обмина║ стезю Правди.
Рюрика у Новгородi прозвали Злим.
Вiдтодi, як вiн перебрався сюди iз далеко┐ Ладоги й замкнувся у новому
сво║му теремi, довкола нього залягла зловiсна мовчанка. Новгородськi вiча
перестали збиратися. Волхв не приносив Велесу жертв на требищi -
новгородцi забули дорогу до дiдинця. Та хоча Рюрик сидiв у сво┐й гридницi
тихо, одначе зiрко стежив iз вузьких вiконець за градом, за його волостями
- п'ятинами i погостами. Насилав туди час вiд часу сво┐х
здирцiв-дружинникiв.
Та одного разу до нього прибився iз Плескова Ольг. Зайшов до гридницi у
бузкових сутiнях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг i гридей. Скинув
свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стiл...
Довго важився плесковський посадник на цю бесiду, довго гамував у собi
гординю. Вiдтодi, як вiн був усунутий вiд новгородського кормила варягами,
з його лиця зникла приязна усмiшка, в очах зата┐лась настороженiсть,
бiльше не злiтали з язика гострi ущипливi слiвця.
Затятий Рюрик сво║ю владнiстю i жорстокiстю змусив його втекти з
Новгорода. Вiн мав сильну дружину, сам роздавав землi рiзним
пiдлабузникам, вiдданим йому людям, брав потяги й правежi, не питаючи на
те згоди нi в нього, Ольга, нового посадника новгородського -
Гостромислового пере║мця, нi у вiча.
Ольг сидiв тепер у Плесковi, придивлявся спокiйнiше до Рюрика. А
придивившись, збагнув: у Рюрика погорди було бiльше, анiж розуму.
Свавiльно кермував у чужiй землi, пiдтоптував пiд ноги ┐┐ поколи, зневажав
┐┐ волостелiв. Ольг зрозумiв, що у такий спосiб пiхто не здатен утриматись
при владi довго!
I вийшло по-його: Рюрика возненавидiли. Новгородська чернь бунтувала й
чекала нагоди, щоб пiдняти сво┐ мечi на чужакiв. Новгородськi золотi пояси
й собi гуртувалися i ладнi були пристати до чернi, аби позбутися варягiв.
Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся у сво║му теремi й
чекав свого кiнця.
Отож Ольг i прибiг до нього. Тер долонями нiс i щоки, але руки для
привiтання Рюрику не простягував. Заговорив, дивлячись йому спокiйно в
очi... Якщо Рюрик не обiпреться на старiйшин i смислених мужiв
новгородських, не бути йому владцею у Новгородi великому! Чи зна║ про се
Рюрик-сокiл?
Рюрик мовчав. Неклiпно дивився на Ольга, напружував думку, чому це
колишнiй новгородський керманич не здiйма║ на нього меч, не шле на його
голову проклять, а нiби опiку║ться його бiдою? Що у цього лукав-пя на
мислi? Яку пота║мну сiть хоче накинути на нього? Чому йому забаглося
допомогти? Сидiв би у сво║му Плесковi i гриз би свою кiстку! Так нi...
Дивина... Хоче сiсти знову в Новгородi? Сяде! Як тiльки новгородцi
випхнуть його, Рюрика.