"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
- Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд хвилювання голосом
наказав я. - Чергою, вогонь!
- рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- рсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- рсть, ссть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд
було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку
впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! -
наказав я.
- рсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках
порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не
щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не
пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi
вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять
вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з
математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими
м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо
довершимо маневр.
- Азимуте," - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед
важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своум
задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у
космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i
щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я
його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час
гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми
чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не
впiймасмо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок,
певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй
тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки,
прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла!
Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала
так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима
тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.