"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

усiх блокiв пам'ятi. По тих спалахах я з цiкавiстю спостерiгав еволюцiю
кiбернетичноу думки.
- р! - нарештi заволав вiн i полегшено загув. - р таке, чого нема!
Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!
- Ну, от бачите, а ви пручалися...
- Але врахуйте, - застерiг мене робот, - Кiмiхла - об'скт заборонений.
Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть
бiльше того - законсервувати! - розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно
охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний день
на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте...
- Так! - позбавив його я останнiх сумнiвiв.
- Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим
замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б
вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б
точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера. Страх
навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це
мова...
Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i
показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше
нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней,
i ми шугонули в небо.
Невдовзi визначився маршрут.
Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу хмари, наужаченоу надпотужними
блискавками. Певно, уу залишили, щоб полохати надто допитливих
мандрiвникiв.
Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який
знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця
здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок.
Оцю будiвлю оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала
брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка...
Вiзник пришвартувався до хвiртки таксяк злiпленоу огорожi i понуро
процiдив:
- Я тут почекаю...
Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi
старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi
безмежноу хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом... Однак я
смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi
дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, ух можна було б
висадити хiба що добрим облоговим тараном.
- Заходьте! - пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. - Не
зачинено!
Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу фортецi, i
увiйшов до будинку.
I що ви думасте? Затишку i тут не було!
У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки
мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi
тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул
були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось
явно не споживне шипiло i булькало.