"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово
гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну
зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука -
ентропiя!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi
iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так
бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет - i поготiв.
Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi
колеса...
Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один:
не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас
променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже
просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi
збереження енергiу.
Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби
одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв
чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов
гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь
мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту - веселим
мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж
раптом масш - суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте,
променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого
рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до
квасолини.
Було вiд чого вжахнутися - такими неймовiрними несподiванками Всесвiт
ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу
думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi,
феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися
гiршоу думки - що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який
недоречний момент - коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй
вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко
зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з
ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам
навiгатор?
"Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! - почав сам по собi
справляти панахиду. - Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли
загубив ногу, - пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"
Воно дiйсно - пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний
багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був
на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей - йому,
без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди
живим i здоровим...
Але повернемося до розповiдi.


Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за
будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок
безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець
спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський