"Юрiй Ячейкiн. Народження Адама" - читать интересную книгу автора

з гострих вершин яких вiялом стирчать тирхатi чуприни. Деякi рослини
нагадували природнi гаманцi, бо з ухнiх розчахнутих стовбурин, мов
банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатиканi товстi
дерева з такою волохатою верхiвкою, що мимоволi здавалося, нiби на них
поодягали вивернутi кожухи. Тут i там серед буйних заростей папоротi
виструнчилися розкiшнi пальми.
Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий
синюватий туманець...
Так, це був чарiвний живий музей флори!
- Капiтане, - сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу
дискусiу, - чи ви не помилилися?
- Авжеж, помилився, - незадоволено пробурчав вiн. - Тiльки слiпий мiг
би ще сперечатися...
Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але
я почував себе на сьомому небi.
- Таки схибив у розрахунках! - бiдкався самокритичний капiтан. -
Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!
Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова
хвороба прогресус!
- Тисяча тиранозаврiв! - гримiв мiжзоряний вовк. - Це не що iнше, як
крейдяний пралiс!
- Капiтане, - намагався я вгамувати його, - нiякий це не пралiс, а
чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду
покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.
- Стiй! - суворо наказав менi капiтан Небреха. - Якщо ти вийдеш,
майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.
Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що
оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.
Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.
I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на
протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!
Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите
гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже
продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням
плюхнула у тиховiд.
Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати
свос неосяжне черево осокою та очеретом.
Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких
танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i
гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на
шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.
ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi
роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих
окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв - приголомшливi булави, з яких
навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.
- Такою булавою можна порiшити слона, - холоднокровне зазначив капiтан
Небреха.
На щастя, вайлуватi велетнi мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано
рохкаючи, мов свинi на випасi, вони повиповзали на галявину i почали
ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.