"Юрiй Ячейкiн. Народження Адама" - читать интересную книгу автора

Мабуть, саме в цей час у заповiднику чудернацькоу флори i, як бачимо,
фауни починався перший снiданок.
Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:
- Мiй юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хiба що в
музеях.
Та я не складав полемiчноу зброу.
- Ви, капiтане, - вiдчайдушне боронив я свою гiпотезу, - втратили вiру
у свiтлий людський розум. Оцi тварюки - штучнi подоби колишнiх ящерiв.
Знасте, такi свосрiднi роботи. Можливо, ух злiпили спецiально на
замовлення Мiнiстерства освiти як наочнi учбовi посiбники. Вдень сюди
водять першокласникiв на практичнi заняття з iсторiу походження життя на
Землi. Хiба ви не припускасте такого тлумачення?
- Я припускаю, - задумливо вiдповiв капiтан Небреха, - що ми самi масмо
повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ.
Оточи коробку випарами гiдрату спирту.
А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:
- Пахощi спирту - найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини,
штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.
Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От,
скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки,
можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.
Атож!
Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з
ботанiчноу гущавини вистрибнув хвацький монстр завбiльшки з п'ятиповерхову
будiвлю.
Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з
кровожерними i великими, наче миски для вареникiв, баньками та рясно
всiяною iклами i зубами пащекою, з якоу невпинно котилася пожадлива слина.
Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконiвську шию, що поволi переходила
у циклопiчне черево, надiйно вкрите плетивом кам'яних м'язiв i твердою,
мов наждак, лускатою шкiрою.
Потвора жваво стрибала на двох заднiх колодах (лапами ух не назвеш!), з
яких стирчали страшнi пазури, що бiльше скидалися на залiзнi гаки сучасних
пiдйомних кранiв.
Щоправда, переднi кiнцiвки цього страхiтливого монстра не являли нiякоу
небезпеки. Вони були маленькi i кволi, як у пуголовкiв. На знак свосу
цiлковитоу нiкчемностi вони безсило звисали перед могутнiми грудьми.
Але хвiст! Якби хто бачив хвiст! Одним ударом довжелезного хвоста хижак
легко зробив би з нашоу коробки гармошку.
Оцей допотопний красунчик споганив усю ранкову iдилiю.
Тiльки-но його уздрiли закутi в панцири мирнi папороуди, як вони наче
збожеволiли. Панцерники кинулися хто куди, сповнюючи повiтря жалiбним
зойком.
Та ось вони спритно позакопувались у землю i перетворилися на
довготривалi опорнi точки. Iз западин випиналися на поверхню лише масивнi,
як валуни, роговi щити, що були явно не по зубах будь-якому вороговi. До
того ж бiля кожного щита ще лежала напохватi страхiтлива булава.
Але пятиповерхове чудовисько не звертало на велетенських черепах жодноу
уваги. Воно з диким гиканням метнулося до тиховоду, де й досi ласував
комишем гороподiбний завр.