"Юрiй Ячейкiн. Слiдство веде прокуратор" - читать интересную книгу автора

придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди мерзотна
справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало похмуре громаддя
злочинного ррусалимського храму.
Кодло гадюче!
I це кодло покривас полами свосу сутани першосвятенник храму Кайафа.
Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...
Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки - не
факт. I чутки - не доказ. А далекий Рим щороку вимагас тверду суму.
Доводиться нещадно обдирати бiдакiв, коли храмовi павуки-кровососи
жирiють.
- Моя люба, ти i раптом тут? - здивовано звiв брови Пiлат, коли нараз
розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.
Вiн навiть дещо розгубився.
- Я була у храмi, - коротко мовила вона.
- То й що? - ще бiльше здивувався прокуратор цьому несподiваному
освiдченню.
Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли вже завжди стримана й
опанована мотрона прийшла до нього не як до свого чоловiка, а як до
прокуратора Iудеу.
- Сiдай, будь ласка, - запросив вiн. - Правда, лави тут не дуже
зручнi...
- Нiчого - не удома, - урвала вона.
Тодi вiн запитав навпростець:
- Що трапилося?
- Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! -
одним духом виклала вона.
- Ти сама бачила? - сухо запитав Пiлат.
- Я була у храмi! - знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто римською
гiднiстю.
- Що ж, розповiдай - я слухаю.
Оповiдь уу була короткою.
Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях, де
розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе уваги.
Усе почалося зi сварки. Якийсь молодик, що прийшов мiняти драхми на
дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас йому монети з обрiзаним
обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:
"Лiпше помовч - я знаю тебе!"
"Можливо, - каже молодик. - Але я, хоч i не знаю тебе, можу з певнiстю
сказати: ти - злодiй i шахрай!"
"Варта!" - одразу загорлав мiняйло.
Ось тут i почалося.
Молодик вмить перекинув на шахрая стiл i вхопив шкiрянi торбини з
грiшми. В кожну руку - по торбинi. Це стало наче сигналом. Кiлька мiцноу
будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали
i кинулися до iнших мiняйл - з найповажнiших. На кам'янiй пiдлозi
застрибали золотi монети. Люди жадiбно кинулися ух пiдбирати. А вже
тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта,
полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.
- Усе сталося так швидко, - завершила оповiдь Клавдiя Прокула, - що я й
незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...