"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

можливо, досi ховав би вiд людства свої таємницi.
Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана, занурився у
тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:
- Все почалося з Азимута. Хлопець вiн загалом хороший i штурман
здiбний, а все ж мав одну неприємну рису - любив сперечатися i старших
повчати. А сперечався вiн, як затятий, нi сну йому не треба, анi спочинку...
Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацiю на
популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман був йому за
опонента. То Азимут так виснажив усiх присутнiх своїми запереченнями, що
кандидатське звання надали йому, а не тому невдасi-науковцю. Аби
спекатися... I, щоб ви знали, потому його на захист дисертацiй не
запрошували, боячись, що вiн за мiсяць матиме звання академiка. Ну, i я
намагався не розмовляти з ним на науковi теми...
Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я
необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.
Азимут негайно повертається до мене, дивиться в очi i категорично
заперечує:
- Нiякого яблука не було!
- Як це не було? - лагiдно переконую його. - Навiть у свiтовiй
лiтературi цей факт зареєстровано i в календарi ювiлеєм вiдзначено.
- Це ще не факт! - затявся Азимут. - Це лiтературний анекдот!
Признатися, тут я теж почав гарячкувати.
- А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот? - кричу. - Якби не яблуко,
не було б закону!
Слово за слово, i Ньютонове яблуко стало для нас справжнiм яблуком
незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.
Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i дискусiй звик, змалку
гартував своє горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида:
- Яблуко вiд яблунi далеко не падає...
Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив своєї, хоч менi од тих
суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадаєте? Хоч я його остаточно i не
доконав своїми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це
пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений
упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими пiвнями
пiдняв його на ноги i кажу:
- Було яблуко! В Англiї пiдсоння саме для яблук!
Азимут хитається, але ще намагається боронитися.
- Не повiрю, - стогне вiн, - поки не побачу вочевидь...
- Гаразд! - зрадiв я. - Побачити ще не пiзно!
Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене, як оце ви на
початку розмови.
А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми
бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх речей. Будь-яка картина,
вiдтворена нашим зором, це неймовiрно складна мозаїка свiтла рiзної
тональностi. А куди ця мозаїка iде? Ясно - у простiр. Отже, щоб побачити
якусь стародавню картину, слiд просто наздогнати тогочасну мозаїку i
пришвартуватися до неї. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.
Коли Азимут утямив мою iдею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже
вiд теоретичних розрахункiв ми переходили до практичного дослiду. А на
практицi мiй штурман завжди дiяв зi мною синхронно.