"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

- Ну, от бачите, а ви пручалися...
- Але врахуйте, - застерiг мене робот, - Кiмiхла - об'єкт заборонений.
Розумiєте, своїм генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть бiльше
того - законсервувати! - розвиток цiлої цивiлiзацiї. Ми його пильно
охороняємо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, єдиний день на
кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягаєте...
- Так! - позбавив його я останнiх сумнiвiв.
- Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим
замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б
вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б
точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
Отак мимохiть я врятував вiд неминучої загибелi здiбного кiбера. Страх
навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це
мова...
Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i
показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше
нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней, i
ми шугонули в небо.
Невдовзi визначився маршрут.
Ми летiли до єдиної на планетi чорної хмари, наїжаченої надпотужними
блискавками. Певно, її залишили, щоб полохати надто допитливих мандрiвникiв.
Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який
знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця здiймалася
старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок. Оцю будiвлю
оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала брудна i охляла
коза. На шиї у неї телiпалася обiрвана мотузка...
Вiзник пришвартувався до хвiртки так-сяк злiпленої огорожi i понуро
процiдив:
- Я тут почекаю...
Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi
старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi
безмежної хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом... Однак я
смiливо пошкандибав до неї i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi
дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, їх можна було б
висадити хiба що добрим облоговим тараном.
- Заходьте! - пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. - Не
зачинено!
Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкої фортецi, i
увiйшов до будинку.
I що ви думаєте? Затишку i тут не було!
У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки
мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi тiнi
вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул були
пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось явно
не споживне шипiло i булькало.
Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного рицарського
спорядження. Панцир з обiрваними ремiнцями, важкi залiзнi рукавички,
поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од вiковiчної корозiї
пiхвах... От тiльки шолома серед цього iсторичного мотлоху не було. Мабуть,
вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.