"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

Та найбiльше мене вразив сам хазяїн.
Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з довгою
сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу. На
самi його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо
розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi була накинута
чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлої i чорної
магiї. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн
тримав - жах згадати! - келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв
парувала масна рiдина.
- Ага! - з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. - З'явилися!
Вiн втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч якi були
несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив, що одне око у нього
було штучного походження.
Тим часом ця академiчна сумiш жердини з мумiєю зважила у руцi свiй
страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець
на святi:
- Ще хвилина... Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в
iсторiї нашого диска мить...
- Диска? - не зрозумiв я.
- Так, вiн плаває в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби не
тримався на трьох велетенських китах... Атож, ще хвилина, i я перехилив би
свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир...
Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.
- О, це був нелегкий шлях до перемоги! - не вгавав маг. Вiн довiрливо
викладав усi свої таємницi: - Спочатку я й гадки не мав про елiксир, бо
намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.
- Для чого? - запитав я, аби щось сказати.
Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу у свiтi дурницю. Та
обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
- Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.
У нього це звучало так природно, нiби вiн збирався пiти у лавку по
хлiб.
- Еге ж, я б тодi купив на золото всiх мирських володарiв i князiв
церкви... Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода
вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвої точки! Отут i постало
питання про елiксир.
- Чому? - не второпав одразу я.
Мої запитання почали його дратувати.
- "Чому", "чому"? - пробурчав Кiмiхла. - Ясно чому: щоб помолодшати.
Адже це - елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди
знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над усiм свiтом вiд
берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й шеляга
на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру
фiлософського каменя, слiд було винайти елiксир молодостi, а щоб виготовити
елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що було робити? Та я знайшов
вихiд - узяв i, незважаючи на сувору заборону, викарбував єдиний у свiтi
нерозмiнний карбованець. Ось вiн!
Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку в мантiї i з радiсним зойком
видобув з надр пiдкладки блискучу монету.
- А навiщо ви утаємничили цей казковий винахiд? - поцiкавився я.