"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Важке життя i небезпечнi пригоди (укр)" - читать интересную книгу автораобставин. Самi скажiть, що у цьому дивного?
Каштани споконвiку у Києвi падали, падають i надалi падатимуть. Київ здавна уславився самопадаючими каштанами. Що ж тут неймовiрного, коли один з них влучить у голову? У будь-яку. Нiхто вiд цього не застрахований, i тому в страхувальних конторах на це навiть полiс не виписують. Проти чого хочеш страхують, а проти каштанiв - нi, бо несила. Навiть у пiснi спiвається, що в Києвi кожної осенi Каштани падають на брук - Тук-тук, Тук-тук, Тук-тук, Тук-тук... А була саме осiнь, а точнiше - бабине лiто. Одне слово, нiяким чарiвництвом цього разу i не пахло. Бачили ми таких чаклунiв! Х-ха i ще ха-ха! Але ж... Але ж, з другого боку, все сталося точнiсiнько так, як передрiк дiд. Не торохнув же каштан Васька по лобi, хоч цьому хвальковi таке покарання, безумовно, не зашкодило б. От i суши тепер голову. Ех, якби ото все точно знати! Так, що не кажiть, а перед Павлусем постало складне питання. Це ж, коли повiрити в чаклунство, нiкому й слова не можна буде мовити! А може, ще раз перевiрити? Ретельно. На свiдомому дослiдi. Аби мати тверду певнiсть. А вiднинi нiзащо не стовбичити i надалi навiть не вештатися пiд ними. Досить - Павлусь уже посидiв у кiно з гулею на лобi! "Х-ха, не так мене легко залякати, як декому здається, - героїчно мiркував Павлусь. - От вiзьму i наперед придумаю таку iсторiю i таку клятву, що - ого! Всi здивуються! Менi аби нагода..." I що ви думаєте? Нагода не забарилася! Трапилася вона того сумного дня, коли Павлусь за якихось чотири уроки (один з них був сама насолода, а не урок - фiзична пiдготовка; ех, якби всi уроки були фiзкультурою!) заробив двi трiйки i на додачу одну двiйку. Навiть додому йти - нiякого бажання... Словом, через це у Павлуся пiсля урокiв вiльного часу виявилося досхочу. Хтозна, якщо на вулицi затриматися надовго, можливо, батьки пiдуть у кiно i все минеться щасливо. Будьте певнi, коли вони повернуться, Павлусь уже мiцно спатиме. I нiзащо не прокинеться, хоч над вухом з гармати стрiляй! А коли є досхочу вiльного часу, хiба це не нагода, щоб докладно розповiсти (найдокладнiше!) цiкаву iсторiю? Ще яка! Однаково нема що робити... - Отак стараєшся, стараєшся, робиш добре дiло, а тебе двiйкою нагороджують, - з непiдробною гiркотою промовив Павлусь i вiд невимовної туги аж зупинився. Ясне дiло, зупинилися й Васько з Оленкою. Васько, зрозумiло, пихато сказав: - Що заслужив, те й маєш. А от я несу додому нову п'ятiрку! - Велике дiло - п'ятiрка! - зневажливо процiдив Павлусь, бо знав, що |
|
|