"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Важке життя i небезпечнi пригоди (укр)" - читать интересную книгу автора

суперникiв на Центральному стадiонi Києва, а м'яч влетiв у сiтку ворiт на
Великiй спортивнiй аренi в Лужниках. А один з англiйських форвардiв так
загилив м'яч, що той злетiв аж до Мiсяця i вийшов на постiйну навколомiсячну
орбiту. Та жодної користi з запуску цього шкiряного штучного супутника не
було, бо в футбольнi м'ячi, як вiдомо, не монтують електронну i телеметричну
апаратуру. А футболiсти теж не хотiли чекати на полi, поки м'яч разом з
Мiсяцем упаде на Землю.
Словом, занапастив Павлусь футбол!
В побутi теж з'явилось багато незручностей. Вiзьмемо Павлусеву матiр.
Скiльки вона клопоту мала, коли, скажiмо, варила звичайнiсiнький суп. Суп у
каструлi парував, а пара пiдкидала кришку аж до стелi. Доводилося їй
причавлювати кришку грубезною цеглиною. Звiсно, краще було б використати для
цього важку чавунну праску, але їх негайно порозкуповували хатнi господарки.
А електропраска для супу була непридатна, бо одразу б вiдсирiла i вийшла б з
ладу.
Поважчали й умови працi на службi. Пригадую, у нас в редакцiї кур'єри
бiгали по коридорах, вiдштовхуючись руками вiд стелi, щоб не забитися
головою. Та не завжди вдало, бо лобами усi люстри перебили.
Одного дня я завис на роботi ногами до стелi, лiвою рукою мiцно
тримаючись за край столу, а правою складаючи доповiдну на iм'я директора
видавництва про неможливi умови для творчої працi. Я писав, що, коли
становище з Мiсяцем найближчим часом не нормалiзується, я подам заяву про
звiльнення з роботи за власним бажанням i бiльше не напишу жодної книжки. Де
це бачено, щоб писати книжки догори ногами?!
Коли це тихо рипнули дверi, i до кiмнати увiйшов хлопчина.
Увiйшов! А не влетiв, як усi.
З подиву я аж втупився в нього. А мiж тим, був це нiчим не примiтний
хлопець: мав шапку на вухах, веснянки на носi, а над носом окуляри в чорнiй
оправi. Але на нього кожен звернув би увагу, бо вiн не стрибав i не злiтав у
повiтря, як усi, а ходив нормальною людською ходою.
- Хлопче, - вражено запитав я, - на тебе що, не дiє мiсячне тяжiння? -
Я навiть забув вiдповiсти на його чемне вiтання.
- Чого ж не дiє? Дiє, - спокiйно вiдповiв вiн.
- А як же ти примудряєшся нормально ходити? - не вгавав я.
- А я до кожної ноги прив'язав по трикiлограмовiй гантелi, - пояснив
вiн.
- Та це ж генiальний винахiд! - у захватi вигукнув я, полегшено
зiтхнув, а тодi зiжмакав вже непотрiбну доповiдну i з легким серцем викинув
її у кошик. Сьогоднi ж причеплю до нiг по пiвпудовiй гирi!..
А цей симпатичний розумник в окулярах жваво запевнив мене:
- Х-ха! Я ще й не таке можу придумати!
- Молодець! - похвалив його я.
- Не такий уже й молодець, - раптом похнюпився вiн. - Щоб ви знали, я -
найбiльший у свiтi злочинець, хоч поки що це таємниця...
- Таємниця! - радiсно загорлав я, бо над усе люблю таємницi.
- Ще й яка! - радо пiдхопив i вiн. - Розумiєте, одного разу я їв
морозиво, аж тут пiдходить i сiдає на лаву старий-старезний пенсiонер з
бородою...
- Тс-с-с! - засичав я, прикладаючи вказiвного пальця до губiв, i
озирнувся на всi боки. Але, крiм нас двох, в кiмнатi нiкого не було. Та, про