"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що
вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його
голову голими теплими руками. "Чого тобi, люба? - запитав крiзь сон Шахай.
- То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко". Вiн бурмотiв ще крiзь
сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi
сни засуджених. Це була нiч спокiйно┐ радостi. За пiвгодини молода
побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона
стала крiзь вi┐ слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цi║┐
ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з
телеграмою iз станцi┐.
Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так бува║, коли очi людини
повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють ┐м мозковi
клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрi┐ прийдешнього. Шахай
побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року
вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, ┐хав Максим
монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага.
Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх
було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода -
║вропейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий
Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця
анархiчна сила, що тiльки руйну║, повста║ катастрофiчне i зника║ за
обрi║м, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн
хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити
всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залиша║ ж по собi тiльки згадку про
пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлi║ в нетрях мозку
до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - дума║
Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi,
цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до яко┐ треба силу
спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i
застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв:
┐хнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася
думка в Шахая.
Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата
i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям
висiло нiчне небо, людство спало по сво┐х хатах, а останнiй гуляка з
Шаха║вого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його
ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб
той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами.
У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцно┐ горiлки, йому було виднiше тако┐
ночi грати, нiж по дню.

Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!

Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив,
показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодi┐. Пiсня
коливалася, як самотнiй вершник на обрi┐.