"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього.
- Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати.
Вони думають, що вас тут тримають.
- Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають мого наказа? Хай почнуть
тодi, як я наказав.
- Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку - там сто┐ть
делегат вiд батаре┐.
- Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось
йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за
ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, - на станцi┐ ┐м сказали, що
нiкого поблизу нема║. Ще похлопають нас тут!" Вони зустрiли по дорозi
роздратованого полковника, що закричав до них:
- Де вiн тут, самозванець?
- Там чека║, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до
якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до
двору. На ┐хн║ щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не
опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха
лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
- Де ж люди?
- Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!
Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися
вже втрьох, ┐м приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони
полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало
впоперек кiлька шпал. На станцi┐ стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв.
Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i
ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат
кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив
зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на
рейках.
- Бувають на свiтi пригоди, - почав Шахай i подивився на весiльнi
восковi квiти, що ┐х було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам,
коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй
товариш на фронтi. Наречена при┐хала до нього, щоб повiнчатися, а повезла
його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.
- Важко ┐й було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони не помiтили,
що ти бiльше скида║шся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал
став колоти собi на груди весiльного букета?
- Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш сво┐й матерi, що в
не┐ дурний син колись вродився.
- Коли при┐демо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до
останнього й встелили трупом рейки.
- Ну й возяться вони там! Аж огидно ста║ за цей ешелон дурнiв.
- Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони
заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi
жив цап. пв вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав
по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його
прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли
його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо
переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше
терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.