"Нові пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)
Повісті
“ІДИ-ІДИ”
— Тепер не болить? — пролунав знайомий співчутливий голос.
Наче крізь туман, розгледів я Олесине золотаве обличчя. Боже, що сталося, чому вона так раптово виросла? Ледь-ледь нижча за мене. Та й Кир, і Вітрогон на зріст, як я. Невже?..
Я ляснув себе по нозі, побачив на коліні латку й шалено зрадів: невже це мої старі штани, невже я знову п’ятикласник? Виросли не Олеся та її брати, — я зрівнявся з ними.
Діти роздивлялися мене з неприхованим здивуванням: ніби впізнавали й не впізнавали. І я пояснив їм, що я — це я, тільки у віці одинадцяти років, як і належало мені бути в сорок четвертому, а вони — все ті самі. І перебуваємо ми, певно, там, куди прагнули.
Це був до болю знайомий сквер. З тополями й липами, клумбою у центрі, десятками стежинок, які сходилися й розходилися, та вічною калюжею біля паркану. Полуторки деренчать дерев’яними бортами, бадьоро чимчикує кінь з возом та кучером. Он сіра “гробниця” чудового гастроному з десятком смачних прилавків. Гасова крамничка за рогом. Новий шестиповерховий будинок з розкішним ліфтом. І море різноманітних будиночків, кожний з яких я знав аж до самих закапелків, як і всі потайні куточки — двори, під’їзди, східці, лазівки в парканах.
— Не болить! — радісно об’явив я новим друзям. І підстрибнув на місці — один раз, другий, третій — і від душі розреготався. — Здорово ви придумали, братці! Тепер командуватиму я…
— Це і є Грохольський провулок? — запитав Кир, пильно вдивляючись.
— Наш, Грохольський, а який же іще! — Я недбало махнув рукою. — Ліворуч, будь ласка, кінотеатр “Перекоп”, далі Ботанічний сад і лікарня Скліфосовського. А праворуч живу я. Гайда до нас у двір!
Діти мали дещо розгублений вигляд. Я зрозумів, що й мені не слід квапитися, треба трохи звикнути до минулого, до нового-старого світу. А раптом щось тут не так?
— Пройдімося? — запропонував я, і ми рушили вперед щільною, згуртованою групою, оглядаючись на всі боки, вбираючи в себе все, що траплялося на шляху
 |
Хлопчики ганяли по газонах і стежках в азартних дитячих іграх. Мами несли сповитих, сплячих немовлят, відкривши світу їхні безтурботні личка. На лавках люди читали газети, плели, грілися проти сонечка, щось обговорювали.
Нас обігнали самокатники. Вхопившись за дерев’яне кермо, відштовхуючись однією ногою, вони швидко рухалися на гуркотливих шарикопідшипниках до своєї мети.
— Що це? — запитав Вітер, який досі мовчав.
Я пояснив будову самоката, хоч особливо розписувати тут не було чого.
— Зрозуміло, — озвався Вітер. — Цікаво: зроби сам і катайся.
Мовчки поспостерігали, як гурт дітей, стоячи навколішки довкола квадратної дошки, грає у гроші. Кожний по черзі ударом свинцевої битки намагався перевернути розкладені на дошці монети. Якщо переверне — забирає монету й грає далі. Вловивши кілька безмовних запрошень, я виразно ляпнув себе по порожній кишені й несподівано почув приглушений дзвін. Невже там дрібняки, захоплені сьогодні вранці з письмового бюро? Але ж наші монети зараз не на часі. Я подав знак друзям відійти: без грошей тут робити нічого.
— Вибивалки, — ніяково посміхаючись, я смакував давно забуте слово. — Ця шантрапа грає у вибивалки.
Олеся подивилася на мене трохи здивовано й повторила, ніби пробуючи іноземне слово на язик:
— Вибивалки… Як смішно: виби-вал-ки… Запам’ятаємо! А чому шантрапа?
— А тому! — недбало відповів я, сунувши руки в кишені старих штанів.
Раптом звідкись долинув пронизливий, такий ваблячий звук: “Іди-іди-іди!..” Ми відразу понасторожувалися, оглянулись і, не змовляючись, кинулись на бадьорий заклик у глиб скверу.
Біля шорсткої тополі, просто на лаві сидів на саморобній каталці безногий інвалід. Він був у солдатській гімнастерці з медалями — кремезний, з грубими рисами неголеного обличчя, величезними ручищами. Тулуб із підверненими холошами штанів міцно-преміцно прикручено пасками до дошки на шарикопідшипниках. Біля інваліда — скринька, у якій і приховувався винахід століття. Ось інвалід дістає сильними пальцями із своєї скриньки звичайнісіньку трубочку, дме в неї, і зразу з другого кінця вискакує, надимається червономордий чортик з витягненими ріжками, і трубочка, викликаючи загальне захоплення, дудить: “Іди-іди-іди!”
Я помітив, що Олесине золотисте обличчя стало сріблитися, і зрозумів її. Пробрався до лави, відчуваючи, як жарко дихають у потилицю мої приятелі, запитав, перемагаючи калатання серця:
— Скільки, дядьку, га?
— Руп. — Продавець висякався у несвіжу барвисту хусточку.
Я дістав з кишені дрібняки, швидко перелічив. Що буде, те й буде! Кругляки карбування п’ятдесятих і пізніших років загубляться в загальній масі монет…
— Мені треба три штуки! — заявив я, переминаючись з ноги на ногу.
— Скільки готівкою? — ліниво поцікавився продавець.
— Два з полтиною.
— Давай!
Я висипав у тверду, як асфальт, долоню дрібняки. Дядько, не дивлячись, кинув їх у скриньку, простягнув три трубочки. Потім дістав зі скриньки дерев’яні колодки, трохи підняв свій візок на витягнених руках і спритно плюхнув з лави на пісок.
Олеся кинулась було до нього:
— Дозвольте я допоможу.
— Одзинь! — відмахнувся інвалід.
Він поставив скриньку на свій самокат, якраз на місце неіснуючих ніг, і, різко відштовхуючись колодками, покотив геть.
Я пороздавав друзям сувеніри. Вони взяли їх байдужно.
— А де його ноги? — спитала Олеся таким різким голосом, ніби це я був винуватцем нещастя.
— Як де? На війні. Ще війна…
— Дзинь, дзинь! — сумно відгукнулась Олеся й споважніла так, що в одну мить перетворилася на настороженого, наїжаченого хлопчака.
— А чому ж він на самокаті, а не в автоколясці? — прошльопав губами блідий Вітер.
— Старий, зараз немає ще КамАЗа, БєлАЗа та інших АЗів, — нагадав я. — Є гармати й танки.
— Дзинь, дзинь, дзинь…
— І ваговози! — Кир показав на вулицю.
— І ваговози, і підводи, і навіть один мировецький велосипед! — підхопив я. — Гайда, покажу!
Ми побігли до мого будинку — через сквер, униз бруківкою, повз молочну, повз старі, приземкуваті цегляні міщанські будинки. Будинки дуже вросли в землю, міцно трималися один за одного, вишикувавшись двома уступчастими стінами. Приязно й владно втягував нас бруковий простір. Мої друзі на бігу раз у раз випускали з трубок червоні бульки, й Грохольський відгукувався на їхнє “іди-іди-іди” споконвічним кам’яним смішком: “Прийди-прийди”… Та це чув лише я.
Ось і запашна крихітна булочна. Наш будинок — тридцять три. Я подав знак зупинитися, першим пірнув у темну арку воріт, навшпиньки прослизнув повз наше вікно, прорубане у камені. Крізь відчинену кватирку мені вчувся материн голос.
Двір відкрився, як радісний світ. Блакитний квадрат неба. Діти ганяють в куряві м’яч. Висить на шворках мокра білизна. З відчинених вікон линуть гучні голоси.
— Що це? — свистячим шепотом запитав за моєю спиною Вітер і навіть ткнув мене в бік.
Бабка Параша, як завжди, виставила на підвіконня чорну “тарілку” радіо, й вона горланила й веселилася на весь двір.
— Радіотарілка. Зрозуміло? Телевізора ще немає, — пояснив я.
Ми прислухалися, що співало радіо.
Брянская улица
По городу идет.
Значит, нам туда дорога.
Значит, нам туда дорога.
Брянская улица
На запад нас ведет.
— співав Леонід Утьосов.
— Перемога! Скоро перемога! — вигукнув я в самісіньку небесну височінь. — Через рік!
Моє пророцтво нічого не змінило в цьому світі. І без нього дух перемоги витав у блискотливій дворовій куряві, спалахував огненними квадратами вікон, бринів голосами радіодикторів, маршами, піснями.
Ніколи не забуду, як восени сорок другого ми з мамою та сестрою повернулися з евакуації. Площу трьох вокзалів, яка прилягала до нашого району, я не впізнав: вона була помережана колами, квадратами, смугами. Перехожих у цивільному одязі було значно менше, ніж у військовому. Дівчата в захисній формі, взявшись за мотузки, несли вздовж вулиць величезні пузаті аеростати. А вночі заметалися по небу прожектори, відшукуючи фашистських стерв’ятників, загавкали-забахкали зенітки.
А як незвично було побачити, відчути знову довоєнні речі — канапу, піч, етажерку з книжками, фотографії в рамках на стіні. Бухають за вікном зенітки, іде війна, а в кімнаті по-домашньому спокійно. Деренчливі шибки заклеєно навхрест папером, вікна зашторено, будинок міцний, а під вухом розлягається радіонавушник, і рівно за хвилину дванадцята вмикається Красна площа: тиша, гудки автомобілів, бій курантів. І “Інтернаціонал”…
Звичайно, це романтичне сприйняття перших днів повернення додому. Потім були нічні чергування на дахах, загублені продуктові картки і багато інших випробувань. Але й без маленьких перемог кожної маленької людини, напевно, не було б цілковитого відчуття щастя загальної, всенародної Перемоги.
І помиратиму, не забуду, як диктор оголосив пізно ввечері у травні сорок п’ятого: “Чекайте важливого повідомлення”. І полилася сувора й радісна музика. І всі зрозуміли: каюк війні, Перемога!
Наступного дня, увечері, ми мчали знайомими вулицями до центру міста, щоб хоч однією ногою ступити на брущатку Красної площі, переповненої безліччю схвильованих людей, побачити святковий Переможний салют. Тридцятьма артилерійськими залпами з тисячі гармат!
Усе це буде зі мною тодішнім через рік. А зараз я, Кир, Вітер та Олеся бігли через двір до рядів сараїв: я повинен показати друзям свою головну цінність.
У стінній щілині знаходжу ключ, відмикаю замок, входжу в таємничу напівтемряву. Поміж стосом дров і чистою діжкою з-під капусти, що з ранньої осені й до пізньої весни годує всю сім’ю, застряв іржавий, з вивернутими спицями й пропаленим сідлом справжній довоєнний велосипед. У ньому бракувало педалей, та це вже дрібниці.
— Ось! — похвалився я, ляснувши машину по сідлу. — Полагоджу й покочу!
— Здорово! Класно! Який смішний і могутній велик… Як паровоз! — Друзі одностайно схвалили мою ідею.
— Аби над ним попрацювати, можна розвинути колосальну швидкість, — задавався я далі.
— Не аби, а якби, — поправила Олеся.
— Якби…
— Якби над ним попрацювати, — підтримав мою ідею Вітер, — то можна колись і злетіти.
— Ти й так умієш літати, — кинув через плече Кир.
— Я долаю силу тяжіння для живих тіл, — лагідно відповів Вітер.
Признатися, я нічого не зрозумів у цьому короткому діалозі, та й не час було розпитувати. У сараї стало
темно: дверний отвір затулила чиясь могутня постать. Кошлата довбешка просунулась усередину, зблиснула білками очей, оскірилася, уздрівши мій велосипед. До сараю, відтіснивши нас в куток, вліз Вага.
— Ага, письменник, — він швидко обмацав квадратними тупими пальцями машину, — свиснув вел?
— Не свиснув, а знайшов. На звалищі, — відповів я якомога спокійніше.
— Хіба він свистить? — втрутилась Олеся, відчувши агресивність гостя. — Він просто говорить. І чому ви заходите, не питаючи дозволу?
Вага закліпав, роздивляючись таку нахабну плюгавку, позадкував із дверей, грізно наказав:
— Ану виходь! Розбиратимуся! Може, декого й полоскочу!
— Я боюся лоскоту, — пробурчав Вітер, виходячи за мною.
— Не бійся, — шепнув я йому, — він просто лякає.
Я ж бо знав, що у Вагиній кишені ніж на пружині, але навряд чи він пустить його в хід через велосипед: не такий він підлий і дурний…
 |
Вага стояв, широко розставивши ноги, всім виглядом показуючи, що він гроза двору. Був він у батьковій тільняшці з рудими плямами від мастила й широких штанях, латаних-перелатаних. Після сьомого класу Вага працював на заводі токарем, міг зробити для “замовника” будь-яку річ і взяти його в рабство на місяць, два, три. Ми, школярі, розплачувалися бубликами, що їх одержували на сніданок: по бублику в день. Зате коли я загубив продуктові картки, мої переживання тривали тільки півдня: Вага роздобув десь точно такі ж талони, а я понад місяць торгував на Казанському вокзалі сірниковими коробками, віддаючи, зрозуміло, виручку своєму “благодійникові”. Вагин батько загинув на фронті, і він після цього нічого не боявся.
Вага з цікавістю оглянув моїх товаришів, смикнув Олесю за червону майку, а у Вітра помацав вухо.
— Закордонні? Американські? — запитав він, широко розкривши білозубий рот.
— Свої, — відповів я, — із сусіднього двору. Щойно приїхали. Забери руки, не займай.
Фраза “із сусіднього двору” правила за охоронну грамоту. Сусідів не кривдили. Поряд з нами, у будинку тридцять п’ять, жили неприторенні розбійники й бандити — Шари, Фінгал, Брек, брати Воли та інші підлітки з не менш екзотичними прізвиськами. Вони або билися на смерть із зайдами, або затівали черговий набіг, але своїх особливо не чіпали. Казали, що вони нащадки тих лихих людей, які колись грабували обози скупників та купців, чий шлях пролягав через Грохольський до Сухаревки. Не знаю, чи так це, тільки нікого з них я потім не зустрічав.
Зауваження щодо рук розізлило Вагу.
Він похмуро звелів:
— Ану, письменнику, виверни кишені!
І вихопив. у мене авторучку, став її роздивлятися, бурмочучи:
— Ага, заряджається не чорнилом, а кулями. Агентурна. Це вже я знаю, читав деяку літературу.
— Віддай, — попросив я, розуміючи всю безнадійність мого становища. Я бачив, що паркерівська ручка вразила хлопця, але не міг же я пояснити йому, звідки вона взялася.
— Ось, викуси. — Вага сунув мені під ніс здоровенну дулю. — Або я вріжу…
Хоробра Олеся ступнула крок назустріч розбійникові.
— Ти що це надумав? — суворо мовила Олеся. — Негайно віддай. Вона йому потрібна. Він пише книжки.
— Знаю, що письменник. — Вага зареготав.
— Ану, подивися мені у вічі! — зажадала дівчинка. Він глянув у суворо-зелені бездонні очі. І відвернувся. Знехотя простягнув авторучку.
— Я просто хотів його врізати, — ліниво позіхнув він.
— Вріж краще шибку, яку розбив учора, — парирувала, посміхнувшись, Олеся.
І як у воду дивилася!
Вага розпсихувався, загорлав, відступаючи:
— Яку шибку? Де я тобі її візьму? Виріжу з тебе, чи що?
Весь цей час я оглядався на наше парадне. Будь-якої хвилини могла вискочити мати з віником або коцюбою, якщо їй гукне хтось у кватирку, що мене кривдять. її Вага побоювався. Та я сподівався, що от-от у темних дверях з’явиться висока батькова постать.
А батько так і не вийшов.
— Забирайся звідси! — велів я Вазі. — Зникни! Інакше погано буде…
— Четверо на одного? Ну, фраєри!.. — Вага круто розвернувся, побіг.
— Він завжди такий? — спитала Олеся.
— Ні, не завжди…
Я усміхнувся, згадавши, як напровесні ми з Вагою загорали на даху сарая, мололи всякі дурниці, й раптом він скочив з місця, схопив мене за ногу: “Слухай, письменнику!..” І прочитав перші у своєму житті вірші:
Він тоді зовсім очманів від раптової радості.
Про вірші я не встиг розповісти товаришам. До нас біг, розмахуючи над головою ременем із блискучою бляхою, Вага із своєю компанією і репетував на все горло:
— Розійдись! Я псих! Уб’ю-у-у!
Ми згуртувалися щільною купкою, стиснули кулаки, готуючись до відсічі.
І крик обірвався. Вага зупинився, позадкував, зник. Хтось устиг шепнути йому страшну новину, яка повзла по двору: Льошу Маніна вбили…
Мене хитнуло. Я напевно знав, хто убив мого друга. Вірніше, я згадав про це: адже я з іншого часу. Карлуша! Ввічливий білявий парубок із сусіднього двору, помічник провізора наріжної аптеки. Він убивав беззбройних через заздрість. Побачить у дівчини годинник або в старого нову краватку, тихо відкликає вбік, вимагає: віддай! Спробуй тільки запереч… Льоша ось заперечив, коли ніс подаровані ковзани, а Карлуша вже подумки приміряв “гаги” на свою ногу. Ех, через ковзани: А Вага ж вигострив ніж для Карлуші на заводському верстаті.
От і втік.
Я безпорадно оглянувся: де ж ви, друзі дитинства, — Ігор, Вітько, Юрко, Льоха? Ні, Льохи вже не буде. А десь поряд ховається Карлуша. З Льохиними ковзанами. Страшно.
І раптом страх минув. Я угледів крізь бузкові кущі дядька Серьогу в білій гімнастерці. Він давно спостерігав за нашою суперечкою з Вагою, але поки що не втручався. Я заспокоївся. Начувайся, Карлушо! Міліціонер скоро тебе спопаде. Буде тобі справедливий суд. На якому, щоправда, ти так нічого й не зрозумієш.
Зате Карлушина мати прийде до нас у двір, стане навколішки перед Льохиними вікнами й простоїть до ранку.
Стислося серце. Я не хотів наражати дітей майбутнього на тяжке випробування.
Сказав:
— Кире, повертайся додому!
Він кивнув, склав руки сокиркою, націлюючись на глуху рублену стіну комори. Ми вишикувалися за його спиною. І пішли прямо на стіну.
На ходу я гукнув:
— Здорові були, дядьку Серьожо!
І побачив, як змахнув білий рукав над червоною петлицею.
| © 2025 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org) |