"Нові пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)

Повісті

Художник Євген Мигунов

РАНКОВІ Й ВЕЧІРНІ КІНОСЕАНСИ

— А тебе все життя називали письменником?

— Атож, так сталося, — відповідав я Олесі та братам. — У дитинстві я мріяв бути продавцем дитячих книжок і сказав про це вголос. От і став дворовим письменником.

— Хіба це погано? — озвалася дівчинка.

— Ні, аж ніяк не погано. Були прізвиська менш шанобливі. Інженер. Інтелігент. Ні в чому не винуватих носіїв цих прізвищ зустрічали сміхом і потиличниками.

— Яке варварство! — Олеся сіпнула плечем.

— Звичайно, варварство. Однак ще й життєва школа. Тільки ви не подумайте, що весь світ тоді складався із хуліганів та бандитів. Справжні люди воювали, працювали, допомагали одне одному. А це так, тимчасовий накип.

— А Вагу ти більше не бачив?

— Колись бачив.

…Я впізнав його зразу, як тільки сів у таксі. І він мене, певно, теж, тільки не подав виду.

Коли машина помчала, я сказав у тверду широченну спину: “Здорово, Ваго!” — “Здоров, письменнику, — обізвався він, мигцем глянувши у дзеркальце. — Ти став справдешнім письменником”. — “А ти справдешнім шофером”.

Після війни він став шоферувати. Постатечнів, виростив двох дочок. Ніхто з таксистів краще за нього не знав Москву.

— До речі, одна з його дочок — кіноактриса, — сказав я дітям.

— А… — Олеся махнула рукою. — Кіношка. Його навалом, і все нудне.

— Так уже й усе?

Ми сидимо з дітьми у моєму кабінеті. Ліва нога в гіпсі, вона відчутно перетягує праву, зате я можу безболісно шкандибати по кімнаті. У Скліфосовці я був, але тільки два дні, поки не затужавів гіпс на зламаній п’ятковій кістці.

Коли ми повернулись із травня 1944 року в маленький арбатський двір, я знайшов милиці й Свій портфель по той бік паркану, а діти викликали з автомата “швидку”. Звичайно, в такому стані та ще коли скоро виписують я не встиг оглянути лікарню. Проте, лежачи на ліжку в ділових палатах Науково-дослідного інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського, згадав, як за завданням нашої біологічки Римми Сергіївни ми, восьмикласники, приходили сюди за порадами й майстрували потім наочні посібники для уроків анатомії. Що ж, вилікування людини завжди наочне, суворе й конкретне. Треба осягати істину щоденно багато-багато років, щоб стати такими хірургами “шереметєвки”, як знамениті Скліфосовський, Юдін, Петров.

Хоч Сергій Сергійович Юдін, головний хірург інституту, прославлений на весь світ учений, працював тоді буквально за два кроки від нашої школи, він був далекий і абстрактний для нас. Зате ми відкрили хірурга в нашому товаришеві Льоні Могилі. Цей здоровань з могутнім замогильним голосом завжди потішав клас, як тільки починав відповідати біля дошки. І раптом у дев’ятому класі ми втратили Льоню. Ми не знали, що й думати: як же так — ніби й не двієчник, із забезпеченої інтелігентної родини, і пішов у санітари Скліфосовського? Кого він там возить на каталках, за ким доглядає, хіба це чоловіча справа? А він вирішив, що саме чоловіча.

У лікарні, шкандибаючи на милицях по східцях, я побачив попереду знайому дебелу постать, стрельнув у спину шкільним паролем: “Мовчи, Могило!” — “Уже не Могила”, — прогудів Леонід, не обертаючись. У кабінеті професор-онколог назвав своє нове прізвище, відоме багатьом зціленим. “Як же так, Льоню?” — повторив я одвічне питання класу. “Знаєш, — сказав він, — якби я не жив поряд із Скліфосовським, я міг би й не стати медиком”.

— У вас усі були такі розумні? — запитав Кир.

— Звичайно, не всі, але більшість. За найвідсталіших вважали мене й Толика Черняєва.

— Чого так?

— А так. Одного разу нам обридло навчання, і ми цілий місяць вешталися по кіношках.

Спочатку ми із сусідом по парті вирішили піти в льотчики й подалися до районного військкома. Він вислухав нас уважно. Потім спитав у Толі, де він скалічив праву руку, і той признався, що з дурного розуму кидав у багаття патрони. А мене військком одвів до окуліста, і той виписав мені окуляри. Словом, ми засипалися й вирішили гуляти напролом.

— А що ви дивилися? Які фільми? Про що вони? — загомоніли дружно мої гості.

Я почав перелічувати назви наших і трофейних кінофільмів, багато з них ми дивилися разів по п’ятнадцять, а то й двадцять: “Веселі хлоп’ята”, “Великий громадянин”, “Два бійці”, “Доля балерини”, “Індійська гробниця”, “Тарзан”, “Загибель “Титаника”, “Міст Ватерлоо”…

Бачу, очі в дітей розгорілися. Ще б пак: сісти на перший ряд маленького незнайомого кінозалу, поринути в невідомий, надзвичайно цікавий світ, хіба це не найбільша втіха? А вибір який, назви кінотеатрів які звучні: “Форум”, “Колізей”, “Барикади”, “Аврора”, “Зоря”, “Перекоп”, “АРС”!

— От би подивитися! — висловила загальне бажання Олеся.

— Багато стрічок не можна відновити, — пояснив я. — А “Веселі хлоп’ята” й “Два бійці” показують по телеку.

— Ми не про телек, а про насправді, — запхикала Олеся й хитро глянула на Кира.

— Я готовий, — вмить озвався Кир. — Гайнемо на годинку туди, га, письменнику?

Я задумався, пригадуючи дату. Усміхнувся: і він теж прийняв пароль мого дитинства — мовляв, свій, письменник. Я зірвався з місця, дошкандибав до бюро, набрав з керамічного тареля якнайбільше дрібняків давнього карбування. Махнув на все рукою: що буде, те й буде! Я і сам півжиття ладен віддати за неповторний момент. Сказав, коли ми вишикувалися звичним ланцюжком:

— 25 квітня 1946 року. Домниківська вулиця, будинок три.

Зімкнуті Кирові долоні пронизали стінну шафу, й ми опинилися біля моєї школи, на розі Домниківської вулиці. На мені були стара куртка й акуратно залатані штани.

…Сто років не бачив я свою школу, а вона й досі така сама — темноцегляна Бастілія наших знань серед моря невеликих будиночків. Щоранку крокували ми сюди з близьких і дальніх будинків, віддаючи перевагу над вулицями прохідним дворам, лазівкам, діркам у парканах чи й просто парканам. Мабуть, нас збирало разом нетерпляче бажання побачити одне одного, продовжувати вчорашні пригоди.

Я відразу ж збігав за Толяхою в сусідній будинок, привів його, познайомив із своїми, нічого не пояснюючи. Толя прихильно ставився до будь-яких нових людей, аби тільки вони поділяли наші інтереси. А наші інтереси тоді полягали у змістовному прогулі. Школа працювала й гуділа багатоголоссям, як бджолиний вулик, а ми, перебравши фільми й кінотеатри, прихопивши буханку чорного хліба, йшли у “Форум” на “Загибель “Титаника”. Йшли Великим кільцем, його Садово-Спаською частиною, де в липні сорок четвертого спостерігали ми “парад” розбитих і полонених у Білорусії фашистських вояк, йшли повз довгу й жовту стіну Спаських казарм, де колись, задовго до мого народження, сухарєвські букіністи й антиквари збували щонеділі свій рідкісний товар знайомим любителям книжок, ішли повз чавунну решітку Скліфосовського, де ми частенько билися із зайдами з Коптельського провулка, які чіплялися до наших дівчат. На Колгоспній плащі перейшли на другий бік кільця і невдовзі опинилися біля кінотеатру “Форум”.

Якщо говорити чесно, я любив більше “Колізей”, ніж добропристойний “Форум” на Садовому кільці. Кінотеатри були приблизно однакові щодо “випробувань душі”: і тут, і там продавали на вечірніх сеансах “газировку” та морозиво. І тут, і там треба було вистояти годину або дві в черзі за квитками. Або купити їх утридорога в баришників. Та ще пройти контролера, який наметаним оком зважував, чи є тобі шістнадцять, чи немає. І ми, проходячи повз контролера, спиналися навшпиньки.

Я любив “Колізей” тому, що там була картина на всю величезну стіну. Якщо поглянути на неї з балкона, то побачиш Чкалова. Він щойно повернувся з польоту, пригорнув до грудей маленького сина й дивиться на тебе: ну, мовляв, як? А ти й не знаєш, що сказати у відповідь. І ще — біля “Колізею” вправний дядько на очах у публіки вирізував ножицями контурні силуети з чорного паперу просто з твого обличчя і наклеював на білий аркуш.

Біля “Форуму” не вирізували.

Проте ми йдемо у “Форум” — у напівпорожній ранковий зал — на “Титаника”.

Дорогою ми з Толею переповідали нашим підопічним кінофільми, про які ті навіть не чули. Я, правду кажучи, забув у цей момент, хто такі мої друзі, й був збентежений тим, що найшлись “у наш час” люди, які не відали нічого про Тарзана. (З цим фільмом ми з Толяхою ознайомилися років через два.)

Я з азартом, на захоплення нашої компанії, переповів усі серії: як годованець мавп — стрункий, м’язистий юнак — літає на ліанах серед тропічного лісу, тікаючи від мисливської погоні; як викрадає він білу красуню і ховає її на пальмовому верховітті, як, потрапивши вже в Америку, кидається він із знаменитого Золотого моста в водяну безодню і не гине… А три друзі-льотчики з “Небесного тихоходу”! А героїчні матроси у фільмі “Ми з Кронштадта”!.. Всі ці герої — наші особисті друзі.

Толю теж здивувало цілковите невігластво трійці, але природна сором’язливість і делікатність не дозволяли йому запитати, з якої провінції вони з’явилися.

— А в нас самі “Анжеліки”, — зітхнула Олеся. Дорогою ми купили три м’ячики на резинці, й діти

спритно обмінювалися блискавичними ударами.

— Які “Анжеліки”? — стрепенувся було Толя і заспокоївся, почувши, що це такі собі, дріб’язкові фільми.

— А в тебе, письменнику, смішна зачіска, — не вгавала Олеся.

Я помацав голову. На скронях і потилиці пусто, а на маківці густий жмут волосся.

— Під “бокс”, — пояснив я.

— Чому під “бокс”?

— Усі так стрижуться. Не заважай. Уже прийшли.

І ось ми зручно вмощуємося в першому ряду великого залу й, відщипуючи по черзі від хлібини, дивимося “Бойовий збірник” № 8. Поява трьох бойових танкістів у кадрі викликає в нас захоплення. “Бойові кінозбірники” завжди показують перед кінокартинами. Ми з Толяхою радо впізнаємо артистів із популярних фільмів. Марк Бернес, Борис Андрєєв, Ваня Курський… І не скупимося на коментарі! Марк Бернес здорово співає, Борис Андрєєв і Петро Алейников до війни на екрані були трактористами. Чарівного, веселого Алейникова ніхто не зве Алейниковим, а тільки на ім’я кіногероя — Ванею Курським. За свого, “наського” Ваню Курського життя можна було віддати!.. І пісня, яку співає у цьому кінозбірнику Марк Бернес, прийшла до нас із довоєнного фільму. Там троє друзів заявили, що разом боронитимуть Батьківщину, якщо нападе ворог. І ось війна, і помчали на ворога танки. Три танкісти, три веселих друзі, екіпаж машини бойовий…

Закінчився кінозбірник, і замиготіли титри трофейного фільму “Загибель “Титаника”. Вирушає в останнє плавання корабель-гігант “Титаник”. Його населяють різні люди: в шикарному ресторані танцює, п’є шампанське, обмінюється компліментами добірне товариство; тулиться на нижній палубі біднота “перекотиполе”; працює команда на чолі із самовпевненим, честолюбним капітаном. І ніхто з пасажирів ще не знає, що боротися за життя їм доведеться однаково важко. А ми в залі знаємо про загибель “Титаника” й переживаємо за кожний нюанс у долі героїв картини. Ми вже не пам’ятаємо, що це кіно, кіношка, — хвилюємося, переживаємо як за живих людей…

Після “Форуму” ми під холодним вітром та дощем промчалися до “Аврори”, поринули в радісний, несподіваний, музичний світ “Цирку”. Ціле сузір’я талантів пройшло перед нами: Орлова, Столяров, Володін, Массальський, Коміссаров. Дітей вразили кадри довоєнної Москви, незвичайний оптимізм тих років. А мене охопила смутна задумливість.

Звичайно, ранкові кіносеанси замість нудних уроків — це справжня воля, розкутість духу й тіла, політ фантазії, мрії. Я переживав усі почуття далекої юності в затишному крихітному залі “Аврори”.

Були в мене в ті роки й вечірні сеанси, на які більше не вдасться потрапити, була й дівчина моєї мрії.

Ми зустрічалися з Лідою у сквері, брели під ліхтарями до “Перекопу” й, не звертаючи уваги на афішу, йшли вкотре дивитися “Долю солдата в Америці”

Та спочатку треба було вистояти довжелезну чергу в касу, а потім, випивши в буфеті склянку дешевої, без сиропу газованої води, що аж шибала в ніс, добратися до своїх місць. Тут ми завмирали, щільно притиснувшись плечем до плеча. Перешіптувалися, тихо посміювалися…

Коли через багато років я побачив пізно увечері біля стенда з газетою вродливу маленьку жінку в зеленому костюмі, я враз упізнав Ліду, але на всякий випадок запитав: “Це ти? Чи твоя молодша сестра із зав’язаним вухом, яка завжди траплялася на нашому шляху?” Ліда засміялася, сказала: “Це я. Давай пройдемося”. Ми повільно рушили по Грохольському повз “Перекоп”, однак не завітали до нього. Я провів Ліду: вона, як і раніше, жила із сестрою в одній кімнаті довоєнного “шикарного” будинку з ліфтом.

…Ідуть заключні кадри “Цирку”. Герої в колоні демонстрантів на довоєнній Красній площі. Злітають у небо кулі, й від цієї дріб’язкової деталі вихоплюється з горла нервовий кашель.

Як же я міг забути, що “Краю мій, моя ти батьківщино” — із цього, саме з цього веселого-сумного фільму?

Вся наша дружна компанія вивалюється з кінотеатру і, взявшись за руки, з якимсь несамовитим запалом розспівує:

Краю мій, моя ти батьківщино,

На твоїх просторах все цвіте,

Я не знаю іншої країни,

Де людина вільно так росте…

Дощ припинився. Повітря сонячне й прозоре. Погожа весна із зеленими пір’їнами першої трави поміж каменями, по яких ступають туфлі й кеди. Дихається вільно, легко.

— Добре ви живете, — звертається на ходу до мене й Толяхи Олеся. — Сумуєте і смієтеся. І не думаєте про тяжке.

— Перемога! — відповів я коротко.

— Авжеж, — підтвердив Толяха, — ми їх розгромили… — І замовк, посмутнів.

Напевно, згадав “похоронку” на батька. Він мені якось її показав.

— А як же бути з атомною війною? І ядерною зимою? Вони вас не стосуються? Треба боротися за долю людства! — наступала на нас Олеся.

— Не забудь, — нагадав я запальній Олесі, — перші американські атомні бомби зовсім недавно скинуто на Хіросіму й Нагасакі. Люди ще не усвідомили всю неосяжність цього лиха. Космічні ракети поки що лише в кресленнях. А картки скасують через півтора року.

— Значить, все тільки починається? — Олеся задумалась, опустила голову, забула про м’ячик, що висів на пальці.

Толя уважно оглянув моїх друзів.

— Що таке ядерна зима? — спитав він.

— Це коли на годиннику за п’ять хвилин дванадцята, — поважно відповів Кир. — А о дванадцятій може статися третя світова війна…

— І, можливо, остання, — додав засмучений Вітер. — Земля перетвориться на порожню крижану кулю. Зрозумів?

Толя кивнув.

Я надто пізно подав застережний знак приятелям: передчасно, мовляв, говорити про ядерну зиму. Про боротьбу за мир — треба. Вони зрозуміли мене, замовкли.

— Хто такі? — шепнув мені на вухо Толяха.

— Американці, — відповів я майже беззвучно. — Приїхали з батьком з Америки.

— Шкода мені їх, — зажурено промовив Толяха. — “Тарзана” не знають. — І вголос запитав “американців”: — Цікаво в Америці?

Олеся знизала плечима.

— По-моєму, гидко. Кругом самі бандити й терористи.

— Оце по-нашому! — Толяха розреготався, потер скалічену праву кисть лівою рукою, якою він навчився добре писати.

Я переключив увагу співрозмовників на погоду.

— Дивіться, який день! Аж очі сліпить! Бездонне небо!

Усі зупинилися, позадирали голови вгору.

— Чимало Охочих Жадібно Знати Бажають, де Сидить Фазан!

— Який ще фазан? — здивувалась Олеся. — Не бачу нічого…

— Червоний! Оранжевий! Жовтий! Зелений! Блакитний! Синій! Фіолетовий! — перелічив я спектри сонячного променя. — Світло! Оце тобі й фазан!..

— Ах, світло… — проспівала Олеся таким лагідним голосом, що всі розсміялися. — Запам’ятаємо, письменнику!

Ні, дечого в школі ми навчилися… Ми провели Анатолія до будинку, міцно потиснули його сильну руку.

— Досить прогулювати! — сказав я товаришеві, згадавши, що його трохи було не залишили на другий рік за неуспішність. А він же має стати льотчиком-випробувачем, після того як рука в нього загоїться.

Толя зніяковіло посміхнувся, схилив на знак згоди чорноволосу хвилясту голову.

— Згоден. Доброго потрошку.

Олесин м’ячик востаннє ударився об спину Толяхи.

Ці легкі удари мій друг сприймав як знак уваги з боку “американки”

— Важкий, — сказала Олеся, зваживши в руці м’ячик. — Що там усередині?

— Тирса, — відповів я.

— А ось я зараз перевірю. — Олеся колупнула нігтем тонку сріблясту шкірку м’яча. — Золото сиплеться, чи що? — нерішуче промовила вона.

— Хіба ти не бачила тирси?

— Уяви собі, не бачила.

Я довбонув об асфальт квітчастим м’ячиком. Він зник. Лише тирса лишилася на тротуарі.

Зник і Толяха.

Я зустрів його колись у метро на Комсомольській площі. Полковник авіації їхав з кошиком грибів з лісу. Трохи погладшав, у цивільному костюмі, він не справляв враження льотчика-аса, але я знав, скільки бойових машин уперше підіймав він у повітря. Тепер уже він добре знає про ядерну зиму.

На шкільному подвір’ї ми вишикувалися услід за Киром і врубалися в мур.

У минулому лишилося тільки Олесине зітхання: “Шкода… Такі кіношки!..”