"Iван Карпенко-Карий. Хазян (Укр.)" - читать интересную книгу автора Дем'ян_. Так ми знову покинемо!
Петро._ Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайну║мо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазя┐н нiчого не зробе, по┐дем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме. Дем'ян._ Ну i що ж, помогло? Петро._ А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати. Дем'ян._ Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота ║. ЯВА II Тi ж i Фе_ноге_н_ (на ганку). Феноген._ Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба? Дем'ян (з гурту)._ Сам ти iдол! Феноген._ Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзива║ться? Дем'ян (з гурту)._ Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш. Петро (до гурту)._ Та цитьте!.. Дiло ║ до хазя┐на. Викличте хазя┐на. Фелоген_. Що за бунт, чого вам треба? Всi. _Хазя┐на! Феноген._ Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазя┐н в городi. Петро._ Ну то хазяйка, може, ║? Феноген._ Хазяйка у вас на кухнi ║. Петро._ Нам панi-хазяйку викличте. Феноген._ А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панiхазяйку тривожив, Дем'ян (з гурту)._ Бреше, старий пес! Феноген._ Щастя тво║, що я не чую добре, що ти там варняка║ш! Дем'ян (з гурту)._ Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув! Феноген._ Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить... Петро._ Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi,дядюшка? Дем'ян_ (з гурту)._ Глухий, як "дай", а "на" вiн добре чу║! Феноген._ Гайда на роботу! Всi. _Хазяйку давай!! ЯВА III Тi ж, Марiя Iвановна_i Соня._ Марiя Iвановна._ Що тут таке? Феноген._ Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком! Петро._ Цитьте всi! (Виходе вперед.)_ Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазя┐на, а як хазя┐на нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають! Соня (взявши хлiб)._ Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде ┐дять? Марiя Iвановна._ Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла! Петро._ Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпля║ пельку; а зачерствi║, тодi такий твердий', як цегла, - i собака не вкусе. |
|
|