"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiки калiками.
Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу
Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив
Балан на правобережнiй Укра┐нi недовго, бо там панували й хазяйнували
поляки i гнiтили укра┐нський люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана
Хмельницького. Вiн пере┐хав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити
вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав
Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг
несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi
пригноблену Укра┐ну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником
бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й
господарство i прожив зi сво║ю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як
тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда
Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю.
На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його
дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець
вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою
матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.
Хоч i дуже тужив старий за сво║ю коханою дружиною, а проте, втiшаючись
дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху сво║ горе.
Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i
мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.
Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовля║ i не
любу║ться, як бувало щодня, сво┐ми добрими кiньми, що цiлими косяками
вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на
втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив.
Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася
тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозько┐ Сiчi
росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства
одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди зна║.
Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що
сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по
чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати сво║┐ збро┐, поплила з Сiчi
Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край.
Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i
спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька
була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи
думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг
без сво┐х синiв i оборонцiв - запорозьких козакiв.
Поки Дмитро Балан сидiв з сво┐ми сумними думами пiд хатою, на березi
лиману, там, де до води схилялися сво┐ми гнучкими вiттями зеленi верби,
сидiло з вудками в руках дво║ парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи
майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло дво║ дiвчат.
Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Укра┐нi всi
люди, але ┐хнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що
парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки.
Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був
зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними,
веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького
завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса.