"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

Оце ж тобi, Грицю, за те║ заплата:_
Iз чотирьох дощок темная хата!"_


I

Се було давно. Через те не зна║ навiть нiхто назвати мiсцевiсть, де
склалася подiя, про яку розказу║ться. Хiба те одно, що в горах.
Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно вгору, ховалося доволi
велике село.
Лiси тих гiр - старi, непрогляднi...
В ногах одно┐ гори, названо┐ Чабаниця, до котро┐ i тулилося наше село,
бiгла гучна рiка. Шумна i прудка, гонила розпiнена почерез велике
неповоротке камiння. Рiка та окружля║ гору Чабаницю, неначеб хотiла ┐┐
обiймити. Немов i до тi║┐-то рiки сходили з самого верху Чабаницi смереки
густими рядками, однi по других. Низько в долинi, вже над самою рiкою,
опинилися вони.
Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими
догори, i шумiли... Не як в долинi здичiла рiка, голосним плескотом,
гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад.
Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось у воздусi
до сну, заливаючись притiм смутком. Рiвно i обережно, тут тихо, там
шепотом, а все в один голос, все шум i шум...
Тужливо рослося деревинi по верхах.
Куди б i не глянули, все одне i те саме. Все море зеленi, все
одностайна колисанка, все на одно змiню║ться.
На он тiй горi_ пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.
З тi║┐_ знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.
I так-то повсюди.
Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайнiсть.
Все одна пiсня, однаковий ┐┐ ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко рiки, злучаючись сво┐м городом з горою Чабаницею,_ стояла з
обiйстям i млином сво┐м хата далеко i широко знано┐ багачки, вдови Iванихи
Дубихи._

Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень
- вони держались враз.
Зеленiли смереки, ослонюючи i окидуючи густою тiнню хату славно┐
багачки, побожно┐ i строго┐ господинi Iванихи Дубихи.
В городi ┐┐ пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.
Пишалися в не┐ до пiзньо┐ осенi, бо в тiм вона вже за дiвочих лiт
кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до
того, що ┐┐ город, хоча i коло хати не дуже вже великий, був би ┐й без
цвiтiв видався гiрше пустинi.
Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi червонi зимуючi в землi
маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм не┐, не мав.

* * *
В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на превелике