"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу авторасуспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей
лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в ┐х руках. Нехай озброю║ться кожда по можностi, пiсля обставин, а зброя ┐х... яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се - знання, Олено! Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до не┐, бо вона поборювала ту модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiло┐ душi, всiма нервами ┐┐ величезного материнського серця! Для Герман-квгена-Сидора не мав вiн нiколи при║много погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або ┐┐ чоловiк, радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз сво║ю великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжно┐ грацiозно┐ фiгурки Германа-квгена-Сидора... Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова плебейсько┐ проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в котрих мешкав хлопець, але забути ┐х вона нiколи не зможе! - Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер... - Ви не ма║те менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився Ге┐рман-квген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу ┐й, як чемно вмi║ говорити апостол жiночий. тiшитись, коли довiда║ться про аванс свого брата, котрий ┐й i без того наводить безсоннi ночi. З то┐ хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть ┐й ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся наново... Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери сво┐х доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було. надармо. Вони оставалися вперто при сво┐х фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц. к. радника лiсового... * * * Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрсько┐ рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi... З одно┐ мало┐ незначно┐ хатини вийшли Олена i Лi║вич. Вона довiрливо сперлась на його рамено, i обо║ звернули в одну з тихих улиць. - Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. - Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанн║ в цiлiй супокiйнiй красi! - З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з |
|
|