"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей
лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в ┐х руках. Нехай озброю║ться кожда
по можностi, пiсля обставин, а зброя ┐х... яка чиста, яка сильна, як варто
по ню сягнути!! Се - знання, Олено!
Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що
всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до не┐, бо вона поборювала ту
модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й
ненавидiла вона його з цiло┐ душi, всiма нервами ┐┐ величезного
материнського серця! Для Герман-квгена-Сидора не мав вiн нiколи при║много
погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери
ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або ┐┐ чоловiк,
радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз сво║ю великанською
постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжно┐
грацiозно┐ фiгурки Германа-квгена-Сидора...
Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в
брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова
плебейсько┐ проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в
котрих мешкав хлопець, але забути ┐х вона нiколи не зможе!
- Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi
зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще
видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по
вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер...
- Ви не ма║те менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився
Ге┐рман-квген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу ┐й, як чемно
вмi║ говорити апостол жiночий.
- Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона буде
тiшитись, коли довiда║ться про аванс свого брата, котрий ┐й i без того
наводить безсоннi ночi.
З то┐ хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти,
що його присутнiсть ┐й ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд,
однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся
наново...
Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi
химери сво┐х доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла
невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було.
надармо. Вони оставалися вперто при сво┐х фарсах i носили голови iнакше,
як випадало донькам ц. к. радника лiсового...

* * *
Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко
утихло, i виразно було чути шум гiрсько┐ рiки, що прорiзувала мiсто. Воно
лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У
мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним,
викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi...
З одно┐ мало┐ незначно┐ хатини вийшли Олена i Лi║вич. Вона довiрливо
сперлась на його рамено, i обо║ звернули в одну з тихих улиць.
- Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. -
Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанн║
в цiлiй супокiйнiй красi!
- З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з