"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та
переносив мiшки.
Так коло пiвночi Яким ┐х покликав:
- Ходiм.
Вони вийшли.
Над селом стояв звичайний в осiнню пору туман. Вiн йшов, очевидячки, з
рiчки, з плавнiв, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густiшим.
Село виглядало, як iз-пiд води, блiде свiтло лиш де-не-де блимало крiзь
млу. Дихалось важко. Всi тро║ мовчки спускались униз, а далi звернули убiк
од села i йшли так верстви зо двi, то спускаючись, то дряпаючись по
горбах^ Врештi мельник казав ┐м зупинитися, а сам пiшов наперед. Остап iз
Соломi║ю вдивлялись у темряву i нiчого не бачили; мельникова постать
раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млi. За кiлька хвилин вiн
вернув i повiв ┐х за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони
обережно спускалися з гори, недалеко вiд них блимнуло два вогники i в ту ж
мить зникли.
- То лис,- пояснив мельник.
Врештi вони зупинились. Мельник викресав вогню i освiтив вузьку, як
лисяча нора, печеру.
Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кiлька
грубих вербових полiн.
Мельникiв план був дуже простий: зв'язати невеличкий плiт, аби мiг
здержати двох людей,- i в темну нiч, ховаючись од козакiв, переплисти у
плавнi. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матерiалу,
можна роздобути на березi рiчки. Аби обережно.
I одноокий Яким подав Остаповi жмут мотуза та паляницю, попрощавсь i
зник у млi.
Соломi┐ дуже сподобався мельникiв план. Вона мала охоту зараз-таки
в'язати плiт.
При свiтлi восково┐ свiчки, що вони роздобули в млинi, вони взялися до
роботи 1 так захопилися, що забули про втому та сон. Та матерiалу було не
доволi для плота, i треба було одкласти роботу.
Друго┐ днини Остап пустивсь на розвiдки. Показалося, що ┐хнiй сховок
був у макiтрi, але доволi було злiзти на гору, як саме тут, мало не пiд
ногами, нiс бистрi води Прут, вгинаючись у берег колiном i ховаючи обидва
кiнцi за високими береговими виступами. Мiсце справдi було вигiдне для
переправи, бо доволi було кордонному козаковi загнути за виступ - i колiно
рiчки зникало йому з очей.
На березi валялись галузки, уламки дощок i навiть цiлi верби з
корiнням, викинутi на берег повiнню. Над плавнями чорними пасмами повз
дим.
Тiльки вночi Остап iз Соломi║ю зважились податися на берег. Вилазячи з
макiтри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив мiсяць.
- Що за мара,- обiзвався Остап,- адже тепер не мiсячнi ночi.
Та Соломiя, що встигла вже злiзти, раптом одхилилась i мало не
скрикнула:
- А дивись!.. дивись!..
Остап глянув i остовпiв.
Перед ним, на крайнебi, стояли високi вогнянi гори. Та нi, вони не
стояли. Вони рушались, як живi, хитались, тремтiли, осiдали в одному мiсцi