"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

форми i бурею проносилась над нещасним кра║м,- нiколи не кiнчалась, ба й
не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною
кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував
перемогу, пильно обороняючи сво┐ права на живий робочий iнвентар - хлопа.
Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од
панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й
там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних
землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка
або ведмедя. По всiй Бессарабi┐ ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по
ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей.
На пiвднi Бессарабi┐, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до
моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дуна║м,
за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй кра┐нi...
Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки
дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i
мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в
некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або
з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад
до пана, знов у неволю, на панщину..ЛI
Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талi┐ води пiд
теплим подихом весни, рiчкою текло вкра┐нське селянство туди, де хоч
дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на
вiчний спочинок...
- То ти, Остапе?
- Я, Соломi║...
- Що ж воно буде?
- А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Пiду
за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш - сакви... Бувай
здорова, Соломi║...
- Тiка║ш... покида║ш мене... I оте║ яiiишуся сама з тим осоружним
чоловiком... Нi, тiкай, тiкай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у
горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн
менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа
Мандрику..."
- Так...
- "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую... Я ж йому пригадаю, гайдамацi,
Кодню..."
- Так...
- "В некрути, каже, оддам..." А паня бiла, бiла, трясця трясе ┐┐, а
вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють
нас, як мого дiдуся в Уманi..." Тiкай, Остапе, тiкай, серце... Спiймають -
катуватимуть нелюди, живого не пустять...
- Враг його бери... Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших
людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех,
пiду, де воля, де iншi люди... Бувай здорова, Соломi║...
- Перелазь, хоч попроща║мося.
Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на
тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла
по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину.
- Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломi║? Поночi й не