"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

видко.
- Ось я...- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика,
постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^
Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно
посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi
до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко
затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По
скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо
плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в та║мнiй
глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського
зiлля, куширу, зогрiто┐ води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному
осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий
згук у далекiй околицi, Остап iз Соломi║ю сiли пiд вербою, але ┐м не
говорилось. Подi┐, що несподiвано привели ┐х до розлуки, ба й невiдома
будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i
мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома
словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться
доля... Та й нiколи вже... пора рушати.
- Ти ж кудою подасися, Остапе?
- Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять
уже...
- Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом
перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на
шлях. Так безпечнiше буде.
Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.
- Капосний дiд, однiс весло у катрягу... Ну, та дарма - обiйдемось.
Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю
витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко
загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що
тремтiли на днi блакитно┐ безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на
Остапа й чула, як по ┐┐ виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали.
Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось,
намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими
пасмами бiлого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв сво┐ сакви i поцiлувався з
Соломi║ю.
- Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дiдуся... Перекажи, хай
вони не журяться. Вже я якось дам собi раду...
- Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати
божа... Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром
зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго
стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз
Остапом зникало ┐┐ щастя.
Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi
товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними
худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що
розпливалась невиразними контурами серед нiчно┐ темряви. Одiйшовши кiлька