"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне
село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й
приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села
було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з
батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап
почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть
одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.
Чи то пiд впливом прощання й Соломi┐них слiз, чи внаслiдок реакцi┐ по
пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би
сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив
до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з
чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом
знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини
серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому
знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв,
заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то
й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був
лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь
його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали
такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан
розлучити його з Соломi║ю та силою оддати ┐i за свого хурмана, не мiг би
сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями... не похвалявся б оббiлувати
Остапа за смiливе слово.
- Оббiлу║ш...- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в
полi...
I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап
утiк.
Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його... Та що йому
станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму... На згадку
про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч,
козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, зата┐вши дух й
не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi
мрi┐, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в
чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або умансько┐ рiзнi, виконано┐
пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово,
споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з
лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну
форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не
протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч
про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому,
але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в
уха бунтiвничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований,
мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi,
при┐здили до них у село емiсари. Вiн ┐х добре пам'ята║. Лежачи на печi i
удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про
турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й
закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на сво┐й
сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з
годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкра┐ лани