"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

господи, з голоду...
I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до
самого лiктя.
Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце мо║. Вiн дума║ про пиво,
а про те нi гадки, що...
I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його,
пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна
було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак,
спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.
Врештi перемiг.
- Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться!
Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й
пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на не┐...
Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.
- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй ┐┐...┐ж ┐┐,
землю святу, вона тебе году║... вона тебе й схова║, чоловiче...
Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.
Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху.
Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як
пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота
весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд
низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i
козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.
- Мамо, давати обiдати?
- Давай, давай, Гафiйко... - Маланка зразу одiйшла. - Та чого ти
крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'║ш. I в церквi усе крутилася
та оглядалася...
- Та його не було в церквi.
- Кого - "його"?
- Та то я так...
- Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.
- Страх, розказу║, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi,
сила-силенна...а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi:
"Не пiдемо, давай нам наше... ми за правду".
- Та хто розказу║?
- Марко... недавно прийшов з Адесу...
- Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели
сюди на втiху старому батьковi.
Гафiйка спалахнула.
- Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от ┐й же богу!
- Та цить же ж бо! - гукнув Андрiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник
розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ
бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути...
- Та ┐х там, тату, кривдили...
- Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пуска║ та книжки
людям чита║ - зараз руки назад та й до врядника.
- Оце напалися... не знають самi за вiщо...
- А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане
добродзею, то...
Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти