"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

з печi горщик, з-за пазухи висунулась в не┐ книжка i впала додолу. Гафiйка
покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз,
прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю
не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.
Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не
кликали Гафiйку псти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi
помирились.

* * *

Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на
колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.
Сонце сто┐ть низько, так у три чоловiка до землI; порожнi й обдертi
халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить
у поле. Навкруги пусто. Челядь гуля║ на майданi: старi гомонять пiд
ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи.
Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов
не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шука║. Всю, каже, силу дурно оддав
землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побiжить, як пан
пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а ┐┐ Андрiй iде стежкою,
ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимаху║...
Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич
Льольо з сусiдньо┐ економi┐ у гостi ┐дуть до двору. Авжеж. Он i панна
Тося... i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в
хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до не┐. Маланка вста║,
низько вклоня║ться, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за
бричкою позолочений сонцем пил.
Всi вони зросли при нiй, на ┐┐ очах. I раптом дух смачного, ситого
борщу вiйнув на не┐ звiдкись. Вона пла такий борщ, як служила у панiв.
Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiда║ i знов
кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у
панiв. Як ┐й було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже
нiкого не мала, опрiч хазя┐в. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три
дранки i латаний кожух. Та й тiльки.
Спочатку вона пам'ята║ себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней.
Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а ┐┐ била панi i
зачiпали паничi. Потому звелiли ┐й варити ┐сти челядi, i вона варила, аж
стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках.
Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрача║ силу i нiхто не свата║ ┐┐.
Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити ┐сти цiлому
табуновi пажерливо┐ челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка,
родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав ┐┐ на ту землю,
нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити ┐┐ господинею. Потому вiддалася
за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого
парубка, бурлаку, що не мав навiть власно┐ хати, не то що землi - i досi
не зна║. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо
так плакала на весiллi.
З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику,
у вiкна дивиться челядь...