"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi ватаг вийма з-за череса
цiлий жмуток дерев'яних колодок i починав читати. Там закарбовано все, в
тiй дерев'янiй книзi, хто скiльки ма║ овець i що кому належить. Турбота
зсува йому брови, а вiн уперто чита: "Мосiйчук ма║ штирнадцять дроб'ет, а
му належит..."
За стiнкою ста┐ спузар виводить:
Пита║ться у баранця
Круторiжка вiвця:
Ци ти вробиш, баранчику,
Зеленого сiнця?
- Розспiвався! - сердиться ватаг i наново перелiчу║ карби.
Не зна║ш ти, круторiжко,
Яка буде зима,
Ци ти вийдеш, ци не вийдеш
З полонинки жива, -
докiнчу║ спузар у сiнях i входить в стаю.
Закопчений, чорний, згина║ться над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього.
Вогонь потрiску║ стиха.
Молоко в путинi жовкне i гусне. Ватаг схилився над ним скуплений,
навiть суворий. Розщiба║ поволi рукава i по сам лiкоть занурю║ в нього
сво┐ голi, зарослi волоссям руки. I так застига║ над молоком...
Тепер ма║ бути тихо у ста┐, дверi замкненi, i навiть спузар не смi║
кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклу║. Все
наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi зата┐ли у собi голос, прита┐лись
будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве диха, i
навiть дим соромливо тiка║ в вiкно. Тiльки по легкому руховi жил на
ватагових руках помiтно, що насподi в посудi одбува║ться щось. Руки
оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють
лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом з дна
посуди, з-пiд молока, пiдiйма║ться кругле сирове тiло, що якимсь чудом
родилось. Воно росте, оберта║ плескатi боки, купа║ться в бiлiй купелi,
само бiле i нiжне, i коли ватаг його вийма║, зеленi родовi води дзвiнко
стiкають в посуду...
Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть. Славний родився
будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям...
Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри, ватра з радостi лиже
чорний котел, в якому сироватка куля коломийки, i серед диму й вогню
блищать в спузаря зуби...
А коли сонце заходить, ватаг виносить зi ста┐ трембiту i трубить
побiдно на всi пустиннi гори, що день скiнчився миром, що будз йому
вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко...

* * *

За сво║ лiтування у полонинi зазнав Iван немало пригод. Раз вiн побачив
дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до ста┐, коли ненароком озирнувся на
близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий i сивий,
як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока смерека. I
ось та смерека закурилась i почала рости. Росте та й росте - i ось
виступив з не┐ якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий, i гукнув