"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

назад себе у лiс. I зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що вийде
новий, то роги у нього все кращi та веселiшi. Гуртом вибiгли серни,
потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються
серни, то ведмiдь ┐х заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий пасе -
ще й погейку║ на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а то стадо як пирсне,
так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пiтнi║, а потому щезне
усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим, але тi дивувалися: "Де?
Сама лиш мряка".
За два тижнi "великий" - так вiвчарi пошепки називали ведмедя - зарiзав
ще п'ять корiв.
Часто негура(24) заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй, як
молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.- Г-ей! - кликав Iван
перед себе.- Г-ей! - вiдзивалось глухо на його поклик, як з-пiд води, а
звiдки, де був той, що кричав,- невiдомо. Вiвцi сивим туманом котились
попiд ногами, а далi пропадали й вони. Iван йшов безпомiчний, простягти
руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: - Гей!..- Де
ти? - обзивалось вже ззаду - i Iван мусив ставати. Стояв безпорадний,
згублений у липкому туманi, i коли прикладав до уст трембiту, щоб
обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а здушений голос
┐┐, тут же на мiсцi, падав йому пiд ноги. Так вони розгубили кiлька
овечок.
"Вуйко" роздер ще двi корови, але то було востанн║: добирався вночi до
ста┐ та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на не┐
брешуть собаки.
Часом била на полонинi плова. Святий Iлля воювавсь з тими - цур ┐м та
пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi - свят ║си господи! - що
лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним
разом зiв'║ся туди-сюди - та й шусть пiд камiнь... Вiн, щез би, глумиться
боговi, пiдставля║, свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й
змокне до нитки...
У петрiвку упали зими - i то такi тяжкi┐, що три днi не сходив снiг.
Тодi розчахнулось багато овечок...
Зрiдка приходили люди з долини, ┐х обступали, питаючись навперейми:
- Що чути селом?
I, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки люди вробили
сiна, що буришки(25) нема, кукурудзи рiденькi, а Мочарникова Iлена
померла.
Потому всi разом пили за здоров'я маржинки, гостi набирали у бербеницi
бриндзи та в мирностi знову спускались в долини.
Вечорами бiля ста┐ палали вогнi. Вiвчарi скидали з себе одежу та
трусили над ними вошi або, зiбравшись докупи, зголоднiлi за лiто без
"челядини", вели безконечнi маснi розмови. пх регiт покривав навiть соннi
зiтхання худоби.
Iван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди спiвучого i
говiркого.
- Мико!.. Ходи д'менi, браччiку!..
- Почекай, браччiку Йва, я зараз! - гукав од ста┐ спузар, i вже звiдти
долiтала до Iвана його спiванка:
Чорногора хлiб не родить,
Не родить пшеницю,