"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

* * *

Занедужав Микола - i Iван замiсть нього пильну║ ватри. Проти вогню, на
лавi, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокiйно хвилюють тiнi од
бербениць, постогну║ хорий. В чорнiм котлi кипить вода, дим збива║ться
вгорi, пiд дах, i вилiта║ крiзь конти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi
дим з силою буха та гризе очi, але то добре, бо не можна заснути. А сон
наляга║. Щоб одiгнати його, Iван встромлю║ очi в живий вогонь. Вiн мусить
сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто зна║, що б сталось, якби не
вберiг! Весела грань смi║ться до Iвана з-пiд важкого накладу i раптом
чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються у царинки, у
смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида в полiг
граблi i простяга║ до нього руки. I у ту мить, коли Iван ось-ось мав
почути м'яке тiло Марiчки на сво┐х грудях, з лiсу виходить з риком
ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. "Ху, пек
тi та цур!.. Невже заснув?" Жар з ватри клiпа║ оком, ватаг хропе, а пiд
чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола.
Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв?
Iван виходить з ста┐.
Тиша i холод обiймають його. Десь в загородах диха худiбка, збились
вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Iвана,
витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг. Чорнi гори залляли
долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що чують навiть
дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де
випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось ║ в свiтi, опрiч сих двох
полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як дрiбна цятка,
чорнi║ пастух.
А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може. зсунулись гори,
роздушили усе живуще i лиш одно Iванове серце глухо калата пiд кептарем у
безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв, почина ссать йому
серце. Щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужний
спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапа║
неспокiй-i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком кида
собою у полонину, щоб серед квалту вiвчарок дико ревучим клубком зламати
тишу, розбити нiч на скалки, як камiнь шибку. Ов-ов-во!..- одзиваються
збудженi гори... Га-га-га...- повторяють в тривозi далекi верхи, i знову
зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Iвана зуби та
махають хвостами.
Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого
хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали
його заливати та хвилюватись перед очима. I раптом почув вiн тихе:
"Iва-а!" Хтось його кликав. О! Знову: "Iва-а!.."
Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i
кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Серце калата в Iванових
грудях, але вiн вага║ться ще. Куди iти? I знову, утрет║, долiта║ до нього
звiдкись: "Iва-а!.." Марiчка... вона... напевно... Вiн бiжить навпростець,
без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiча║ лиш прiрву, кудою не можна
нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Сто┐ть й загляда║ у чорну безодню.
Тодi йому робиться ясно: се його кличе лiсна. I, хрестячи груди та
озираючись лячно, вiн поверта║ до ста┐.