"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, кра║ ┐┐ навхрест,
i скоро запашна пара мiша║ться з запахом диму. Ватаг потяга║ться вже...
почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка?
Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в полонину. Холоднi
роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось, i зблiдли зорi. Iван
виходить на верх - i раптом холоне. Де вiн? Що з ним? Куди дiлися гори?
Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина пливе самотою в
безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха,
чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з моря весь
сивий верх, з якого стiка║ вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали на
морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiло┐ пiни. Свiт наче наново
родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило
на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з ста┐ несеться сумний голос
трембiти i будить зi сну полонину.

* * *

Так лiтував Iван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла маржинка
назад в долини, розiбрана хазяями, одтрембiтали сво║ трембiти, лежать
здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились
тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь
полонинський, що сам народився, неначе бог, сам ма║ й заснути. А коли i ┐х
вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по ста┐ й
по загородах, чи не лишилось чого для не┐.

* * *

Надаремне Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За
день перед сим, коли брела Черемош, взяла ┐┐ вода. Несподiвано заскочила
повiнь, лютi габи(26) збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц(27) i
понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як
крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати.
Iван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про ┐хн║ кохання й
сховали Марiчку.
А коли зо всiх бокiв чув лиш те саме, рiшив шукати тiла. Мусило ж
прибитись десь до кашiци(28), десь люди мали його спiймати. Пiшов вздовж
рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до ┐┐ вiчного шуму, до киплячо┐ лютi.
В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок, але вiн
не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була, а якийсь мокрий лантух,
синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi...
Великий жаль вхопив Iвана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi у
крутiж: "На, жери i мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори,
далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в
себе останн║ дихання його Марiчки. Блукав по лiсi, помiж камiнням, в
заломах, як ведмiдь, що зализу║ рани, i навiть голод не мiг прогнати його
в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим живився. Потому
щез. Люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, а дiвчата склали
спiванки про ┐хн║ кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не
було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнiлий, багато
старший од сво┐х лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському