"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було каздувати.
Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала до
загороди вiвцi й корови, Iван був задоволений навiть. Його Палагна була з
багацького роду, фудульна, здорова дiвка, з грубим голосом й воластою
ши║ю. Правда, вона любила пишне лудiння, i немало десь пiде грошей на
шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що
блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили
та рули по випасах в лiсi,- вiн не журився.
Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства - не па те
гуцул жи║ на свiтi,саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як
дитина для мами - та кою була для нього худiбка. Весь час, всi думки
займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не
зурочив, щоб вiвцi щасливо котились, а корови уположались. Скрiзь, од
усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра
i од вiдьом, якi всякими способами потягали манну з коров та потинали
худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити, збирати помiчне
зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З не┐ була добра каздиня, i сво┐
вiчнi турботи вiн дiлив з нею.
- Ну i сусiди дав нам пан-бiг! - жалiлась вона чоловiковi.- Вiйшла давi
в притулу Хима, глянула на ягн║та та як сплесне в долонi: "┐й! Якi вони
файнi!" На, ма║ш, гадаю собi. Не встигла та за порiг, а дво║ ягн║т
закрутилось на мiсцi - та й вже по них... Iгiй на тебе, вiдьмо...
- А я йду сночi,- оповiдав Iван,- повз ┐┐ хату та й дивлюся - коче║ться
шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться так, наче зiрниця. Став я й
дивлюся, а воно по царинцi, через воринн║ та й просто в Химинi дверi...
Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв сво┐ гачi, може б, ними
вiдьму iмив, а так пропало...
З другого боку, на найближчiм горбi, сусiдив Юра. Про нього люди
казали, що вiн богу║. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i
мольфар. В сво┐х дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя,
здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усi.
Траплялось, що i Iван звертався до нього, але за кожним разом,
стрiчаючи погляд чорних пекучих очей моль-фара, спльовував непомiтно:
"Сiль тобi в оцi!.."
Проте найгiрше докучала ┐м Хима. Стара улеслива баба, завжди така
привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала по загородах
сусiдських. Не раз Iван метав сокирою в не┐, жбурляв вилами та проганяв.
Ряба корова на очах худла i все менше та менше давала подою. Палагна
знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька разiв
на вечiр бiгала до коров, вставала навiть вночi. Раз наробила такого
крику, що Iван бiг в загороду як навiжений i мусив одганяти од порога
велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а
з-за вориння скрипiв вже голосок Химин:
- Добрий вам вечiр, сусiдоньки краснi... хе-хе...
Безвстидна!
Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у
полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами
прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до
чужо┐ худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю до┐ть: заб'║ у
не┐ чотири кiлки, неначе дiйки,- i надо┐ть повну дiйницю.