"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Скiльки клопоту було в Iвава! Вiн не мав навiть коли спам'ятатись.
Газдiвство потребувало вiчно┐ працi, життя маржини так тiсно в'язалось з
його власним життям, що витiсняло всякi iншi думки. Але часами,
несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в
копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього давно
забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав.
Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень робити i тiльки в
свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням, сердито дорiкала за його
примхи. Але вiн гнiвавсь:
- Заткнися. Пазь лиш сво║ i дай менi спокiй...
Вiн сам сердивсь на себе: "Нащо воно?" - i винувато йшов до худоби.
Приносив ┐й хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього
його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю
лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух
молочного вим'я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i
рiвновагу.
В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих. Вони
знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним беканням терлись
до його нiг. Вiн запускав пальцi в пухнату вовну або з батькiвським
почуттям брав на руки ягня - i дух полонини вiяв тодi над ним та О кликав
у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi.
У сьому була Iванова радiсть.
Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Вiн
казда, вона каздиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка- чого ж
ще бiльше? На добрiм хазяйствi Палагна набралась тiла, стала повна й
червона, курила люльку, як Iванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на
воластiй ши┐ блищало у не┐ стiльки намиста, що челядь з заздрощiв аж
розсiдалась. Вони ┐здили разом до мiста або на храм. Палагна сама сiдлала
свого коня i закладала червоний постiл в стремено так гордо, неначе всi
гори належали тiльки до не┐. На храмах були люди та далекi роди, пiнилось
пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр, Iван обiймав
молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки - ото диво яке! - i вдоволенi, що
набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.
До них теж при┐здили чеснi казди в гостину.
- Слава Iсусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi?
- Гаразд, як ви?..
Засiдали за мережаний стiл. тяжкi в сво┐м овечiм убраннi, i споживали
вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од яко┐ облазив язик.
Так йшло життя.
Для працi - буднi, для ворожiння - свято.
На святий вечiр Iван був завжди в дивнiм настро┐. Наче переповнений
чимсь та║мничим й священним, вiн все робив поважно, неначе службу божу
служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд
столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав
конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати