"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того
ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти
за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi,
сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се
було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед
якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в
другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi,
прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним
мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю скуту зимою
безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорнокнижникiв,
мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав
бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки,
на вечерю святу,- але вони не були ласкавi i нiхто не приходив, хоч Iван
спрошував тричi. Тодi вiн заклинав ┐х, щоб не з'являлись нiколи,- i легко
зiтхав.
Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав втомившись, тихо дрiмаючи
жаром, страви спочивали на сiнi, рiздвяна мирнiсть спливала з темних
куткiв, голод тягнув до ┐жi, але вони ще не смiли сiсти за стiл. Палагна
поглядала на чоловiка - i в згодi вони разом згинали колiна, благаючи
бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що ┐х нiхто не зна║, що пропадом
пропадають, бутанами побитi(29), дорогами покалiченi, водами потопленi.
Нiхто за них не згада║, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згада║, дорогою
йдучи, а вони, бiднi душi, гiрко пробувають у пеклi, чекаючи вечора
святого...
I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче,
схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидиме сiдають на лави.
- Продуй перше, нiж ма║ш сiсти! - вимагала вiд Iвана Палагна.
Але вiн знав i без не┐. Старанно продмухував мiсце на лавi, щоб не
привалить яку душу, i засiдав до вечерi...
На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небi
ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий бог йшов босонiж по пухкому
снiгу i тихо одхиляв дверi кошари.
Прокинувшись вночi, Iван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний голос
пита║ маржинку: "Ци ти, худiбка, на┐жена, напо║на добре? Ци сокотить тебе
казда?" Радiсно блеяли вiвцi, веселим риком обзивались корови - казда
догляда║ ┐х добре, сумлiнно, по┐ть, году║ i навiть нинi вичесав шерсть.
Тепер пан-бiг напевно обдару║ його новим приплодом.
I бог давав приплiд. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови
щасливо уположались.
Палагна вiчно заклопотана була сво┐м ворожiнням. Палила помiж маржиною
ватру, аби вона була свiтуча, красна, як боже свiтло, аби до не┐ не мав
приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як
корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла
до не┐:
- Ти меш годувати мене i мого казду, а я тебе буду шанувати, щоб ти
легко спала, щобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала, де ти
ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк...
Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два
джерельця у горах в один потiк.