"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

* * *

Завтра велике свято. Теплий Юрiй одбира од холодного Дмитра ключi
свiтовi, щоб править землею. Повнi води, на яких плава земля, пiднесуть ┐┐
вище до сонця, Юрiй закосичить лiси i царинки, вiвця ме обростати у вовну,
як лiтом земля травою, а сiнокоси спiчнуть од худiбки, заростаючи велико
зелом. Завтра - весна, день радостi й сонця, а вже сьогоднi гори цвiтуть
вогнями i синiй дим загорта║ смереки прозорим серпанком А коли сонце
знизилось, одцвiли ватри i дими одлетiли у небо, радiсним риком обiзвалась
худоба, перегнана через жар, аби була остра у лiтi, як тота ватра, аби
множилась так, як намноживсь од вогню попiл.
Пiзно обляглись перед Юрi║м люди, хоч рано мали вставати.
Палагна збудилась, як тiльки почало днiти. "Чи ще не рано?" - подумала
вголос, але зараз згадала, що нинi свято i треба йти на царинку. Одкинула
теплий лiжник i встала на ноги. Iван ще спав, пiч позiхала в кутку чорним
отвором пащi, а пiд нею сумно бринiв цвiркун. Палагна розщiбнула сорочку,
скинула з себе, постояла гола посеред хати i, боязко озираючись на Iвана,
пiшла до дверей. Скрипнули дверi, i ранiшнiй холод обвiяв ┐й тiло. Гори ще
спали. Спали ще смерековi лiси, як ченцi строгi, посiрiлi за нiч царинки i
сивi шпилi, що розпливались в туманi. Холодна мрич пiдiймалась з долини та
простягала бiлi мохнатi лаби до чорних смерек, а пiд блiдим ще небом
оповiдав свiй сон Черемош.
Палагна ступала по мокрих травах i злегка тремтiла в ранiшнiм холодку.
Вона була певна, що нiхто ┐┐ не побачить, а якби й побачив, то що? Звiсно,
шкода було б, якби пропало ┐┐ ворожiння. Iншо┐ думки в не┐ не було. На
благовiщення ще вона закопала у муравлисько сiль, булку й намисто i нинi
треба було все те звiдти дiстати. Помалу звикла до зимна. п┐ туге тiло, що
не знало ще материнства, свобiдно i гордо пливло в молодих травах царинки,
таке рожеве i свiже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним
дощем. Нарештi спинилась пiд буком. Але перше нiж розкопать муравлисько,
вона пiдняла угору руки i потяглася смачно всiм тiлом, хруснувши
кiсточками. I враз почула, що тратить силу. Щось ┐й недобре. Опустила
безвладно руки, глянула перед себе i раптом впiрнула в чорну вогнисту
безодню, що не пускала ┐┐ вiд себе.
Юра-мольфар стояв по той бiк вориння i дивився на не┐.
Вона хотiла крикнуть на нього - i не могла. Хотiла закрити груди руками
- й не мала сили ┐х зняти. Намагалась втекти - i вросла в землю. Стояла
безсила, сливе зомлiла, i уперто дивилась у двi чорнi жаринки, що випивали
з не┐ всю силу.
Врештi у нiй ворухнулася злiсть. Пропало цiле ворожiння! Палагна
зробила над собою зусилля, щоб пiдняти ту злiсть, i сердито обiзвалась до
нього:
- Чого вилупив баньки? Не видiв?
Не спускаючи з не┐ очей, якими скував ┐┐ всю, Юра блимнув зубами:
- Тако┐, як ви, Палагно, бiгме, не видiв.
Й закинув ногу через вориння.
Вона бачила добре, як плили до не┐ тi двi жаринки, що спопелили ┐┐
волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкiм, чи то в
жахливiм чеканнi.
Вiн був вже близько. Бачила мережанi шви кептара... блискучi зуби в