"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

отворi рота... напiвпiдняту руку... Тепло його тiла зблизька вiйнуло на
не┐, а вона все ще стояла.
I аж коли залiзнi пальцi стиснули ┐й руку та потягли до себе, вона з
криком шарпонулась i побiгла до хати.
Мольфар стояв, роздуваючи нiздрi, i дивився услiд, як бiле Палагнине
тiло вигиналось на травах, мов габи в Черемошi.
Потому, коли Палагна вже щезла, вiн перелiз знову вориння i знов почав
розсiвать по царинцi попiл од учорашньо┐ ватри, аби корови та вiвцi, що
будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по дво║...
Палагна прибiгла додому лиха. Добре, що хоч Iван нiчого не бачив. Ну i
сусiдонько файний, смага б тi втяла! Не мав коли приступитись до не┐!..
Iгiй на тебе!.. А що ворожiння пропало - то вже пропало... Вагалась, чи
казати про Юру Iвановi, чи дати спокiй. Ще бiйка готова вийти з того та
сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й вже.. Але
Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. Навiть при однiй думцi про
се почувала млость у всiм тiлi, в руках i в ногах, якусь солодку знемогу.
Чула немов павутиння на всьому тiлi од гарячого погляду чорних очей, од
блиску зубiв в пожадливо одкритому ротi. I що б вона не робила в той день,
мольфарiв погляд ┐┐ в'язав.
Вже зо два тижнi минуло вiд того часу, а Палагна Iвановi не казала про
стрiчу а Юром. Вона лиш придивлялась до чоловiка. Щось було важке у ньому,
якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте свiтилось
в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий. Коли
б захотiла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, ┐┐ силком
не вiзьмеш. До того, була сердита на мольфара.
Раз вони стрiлись бiля рiки. Палагнi на мить здалося, що вона гола, що
тонке павутиння опутало все тiло ┐┐. Вона наче крiзь сон почула:
- Як спали, Палагвочко, душко?
На язицi в не┐ вертiлась вiдповiдь: "Гаразд, як ви?" Але вона
здержалась, закопилила губу, гордо пiдняла голову i минула його, немов не
бачила навiть.
- Як дужi? - почула ззаду удруге.
Але не обернулась.
"Ну, тепер начувайся бiди!" - подумала зi страхом.
I справдi ледве вернулась додому, Iван стрiв ┐┐ звiсткою, що здохла
ягничка. Але, на диво, ┐й анiтрошки не жалко було ягнички. Навiть злiсть
брала, що Iван так побива║ться дуже за нею.
Юра бiльше не переходив Палагнi дороги. Однак ┐┐ думка все частiше
зверталась до нього. Цiкаво й охоче прислухалась Палагна оповiданням про
його силу i дивувалась, скiльки вiн може, той палкий Юра, що не видiв
кращо┐ од Палагни! Вiн був могутнiй, потужний, все знав. Од його слова
гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як дим, людина, вiн мiг наслати
смерть i життя, розiгнать хмару i сперти град, вогнем чорного ока
спопелить ворогiв i запалити в жiночому серцi кохання. Вiн був земним
богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по не┐ руки, в яких трима║
свiтовi сили.
п┐ серце часами в'яло для корiв i чоловiка, вони там блiдли, як
розсiва║ться мрич, що на хвилинку сiда на смереки. З нудьгою вона йшла на
царинку, пiд бук, i там почувала на сво┐х грудях тепле дихання Юри,
залiзнi пальцi його руки. Вiн мав би з не┐ любаску, коли б тодi з'явився.