"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Але вiн не з'являвся...
Була гаряча днина. Iгрець закурився, земля парувала, од Чорногори бiгли
безперестанку хмари та виливались дощi, на якi збоку свiтило сонце. Так
було парно, що Палагна нiзащо не полiзла б на грунь, коли б не приснився
┐й сон, який вiщував для худоби недобре. Вона хотiла одвiдать корови у
лiсi. Круг не┐ гори курились од мричi, наче скипiли гiрськi потоки й
запарували. Черемош знизу шумiв. Йому твердо було лежати на скелях, i вiн
перескакував з каменя на камiнь. Але ледве встигла Палагна злiзти на верх,
коли од Чорногори махнув крилом вiтер i захитав дерева. "Коли б не було
бурi",- погадала вона i обернулась лицем до вiтру. Ну, так i ║... Там
клекотiла важка синьо-бiласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в
небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вiтер бiг перед нею та
розпихав смереки, а гори й долини зчорнiли одразу, як пiсля пожежi. Нiчого
було i думати йти далi. Палагна заховалась пiд наметом смереки. Смерека
скрипiла. Здалеку м'яко котився грiм, тiнi прудко бiгли по горах, змиваючи
фарби, а високi гаджуги згинались удво║ по далеких верхах. "Ще аби градом
не вергло",- лякалась Палагна, загортаючись у кептар.
А над головою уже шумiло. Там, в Чорногорi, чорнокнижники сiкли десь
лiд по замерзлих озерах, а душi страчених нагло збирали той лiд у мiхи i
мчались з ними на хмарах, щоб розсiвать по землi. "Пропадуть сiножатi,
засипле ┐х ледом, i буде плакать голодна Худiбка",- думала гiрко. Але не
встигла скiнчити думки, як вдарив грiм. Захиталися гори, гаджуги впали
верхами на землю, земля пiднялась, i все закрутилось у вихрi. Палагна
ледве встигла вхопитись за стовбур i, мов крiзь туман, побачила раптом, як
дряпавсь на гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе
рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько,
зiгнувся удво║, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру.
- Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, ┐┐ не
бачив.
Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув
назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу
хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню
на землю. Вiтер зараз звiяв ┐┐ в долину i пiдхопив на головi в Юри довге
волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у
синiй клекiт:
- Стiй! Я тебе не пускаю!..
Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу.
- Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у
гнiздi гадюки.
- Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я
заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе,
фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися, як вiтер по свiтi...
Розсядься i розситися, ти тут сили не ма║ш...
Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати
направо, понад царинки.
- Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'║ сiна...
Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у
нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво.
Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн