"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав...
Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з
очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його кептар та бив у
груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над
головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух,
метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже
слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара
перемага║, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок:
- Стiй!..
I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на
заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одча║м знесилля i вже просила:
- Пусти! Де ся подiну?
- Не пущу!
- Пусти, бо гинем! - кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою
переповнених градом мiшкiв.
- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля,
куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не
долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе...
I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв'язала
мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила
гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра
упав на землю i важко дихав.
А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у
снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце,
коли нагнулась над ним з турботним питанням:
- Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого?
- Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю...
I простяг руки до не┐...
Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

Iван дивувався Палагнi. Вона i перше любила пишно вбиратись, а тепер
наче щось вступило у не┐: навiть у будень носила шовковi хустки, дорогi й
писанi мудро, блискучi дротянi запаски, а важкi згарди гнули ┐й шию. Часом
щезала з дому й верталася пiзно, червона, розтрiпана, п'яна неначе.
- Де ти волочишся все?! - сердивсь Iван.- Гляди, каздине!
Але Палагна тiльки смiялась.
- Овва! То вже менi i погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жи║мо
на свiтi...
Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне. Iван сам
так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмi з
Юрою-мольфаром, прилюдно цiлувалась i обiймалася з ним, не криючись
навiть, що ма║ любаса. Хiба вона перша! Вiдколи свiт свiтом, не бувало
того, щоб тiльки одного триматись.
Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Iван, але приймав усе байдуже.
Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Iван сидiв i сох,
втрачаючи силу. Вiн сам дивувався тiй змiнi. Що сталося з ним? Сили
покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя
втратило смак. Навiть маржинка не давала колишньо┐ втiхи. Чи йому