"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля - одален, матриган i пiдойму,
розумiв, про що канька║ каня, з чого повстала зозуля, i коли оповiдав про
все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього
говорить? Знав, що на свiтi пану║ нечиста сила, що арiдник (злий дух)
править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку(6):
оленiв, зайцiв i серн; що там блука║ веселий чугайстир, який зараз просить
стрiчного в танець та роздира║ нявки; що живе в лiсi голос сокири. Вище,
по безводних далеких недеях(7), нявки розводять сво┐ безконечнi танки, а
по скелях хова║ться щезник. Мiг би розказати i про русалок, що гарно┐
днини виходять з води на берег, щоб спiвати пiсень, вигадувать байки i
молитви, про потопельникiв, якi по заходi сонця сушать блiде тiло сво║ на
каменях в рiчцi. Всякi злi духи заповнюють скелi, лiси, провалля, хати й
загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити ┐м шкоду.
Не раз, прокинувшись уночi, серед ворожо┐ тишi, вiн тремтiв, сповнений
жахом.
Весь свiт був як казка, повна чудес, та║мнича, цiкава й страшна.
Тепер вiн вже мав обов'язки - його посилали пасти корови. Гнав в лiс
сво┐х жовтаню та голубаню, i коли вони потопали в хвилях лiсових трав та
молодих смеречок i вже звiдти обзивались до нього, як з-пiд води, тужливим
дзвоном сво┐х дзвiнкiв, вiн сiдав десь на узбiччi гори, виймав денцiвку
(сопiлку) i вигравав немудрi пiснi, яких навчився од старших. Однак та
музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцiвку i слухав iнших
мелодiй, що жили в ньому, неяснi i невловимi.
Знизу пiдiймавсь до Iвана i затоплював гори глухий гомiн рiки, а в
нього капав од часу до часу прозорий дзвiн колокiльця. З-за галузки
смереки виглядали зажуренi гори, напо║нi сумом тiней од хмар, що все
стирали блiду усмiшку царинок. Гори щохвилини мiняли свiй настрiй: коли
смiялась царинка, хмурився лiс. I як трудно було вдивитись в те рухливе
обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати химерну мелодiю пiснi, що
вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась.
Одного разу вiн покинув сво┐ корови i подряпавсь на самий грунь (верх).
Ледве помiтною стежкою пiдiймавсь вище i вище, помiж густi зарослi блiдо┐
папоротi, колючо┐ ожини й малини. Легко перескакував з камiнця на
камiнчик, перелазив через поваленi дерева, продирався крiзь гiллячки
кущiв. За ним пiдiймався з долини вiчний шум рiчки, росли гори, i вже
вставав на крайнебi блакитний привид Чорногори. Довгi плакучi трави крили
тепер боки гори, дзвiнки корiв обзивались, як далеке зiтхання, все частiше
попадалось велике камiння, що далi, на самiм вершку, творило хаос
поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обiймах корiнням
смерек. Пiд ногами в Iвана кождий камiнь вкривали рудавi мхи, грубi м'якi,
шовковi. Теплi i нiжнi, вони ховали у собi позолочену сонцем воду лiтнiх
дощiв, м'яко вгинались i обiймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень
гогозiв i афин(8) запустила сво║ корiння у глибiнь моху, а зверху сипнула
росою червоних та синiх ягiд.
Тут Iван сiв одпочити.
Нiжно дзвенiла над ним хвоя смерек, змiшавшись з шумом рiки, сонце
налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синiй димок
од ватри(9), з-за Iгриця оксамитовим гулом котився грiм.
Iван сидiв i слухав, забувши зовсiм, що ма║ доглядати корови.
I ось раптом в сiй дзвiнкiй тишi почув вiн тиху музику, яка так довго i