"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Михайло Коцюбинський.

Тiнi забутих предкiв


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Iван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульськiй родинi Палiйчукiв.
Двадцятою i останньою була Анничка.
Не знати, чи то вiчний шум Черемошу i скарги гiрських потокiв, що
сповняли самотню хату на високiй кичерi(1), чи сум чорних смерекових лiсiв
лякав дитину, тiльки Iван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i
дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi
одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не од не┐
дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не
засвiтила свiчки - i хитра бiсиця встигла обмiняти ┐┐ дитину на сво║
бiсеня.
Туго росла дитина, а все ж пiдростала, i не стямились навiть, як
довелося шить ┐й штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а
бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi(2) на
йому спадають, а воно сто┐ть серед хати, заплющило очi, роззявило рота i
верещить.
Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала:
- Iгi на тебе! Ти, обмiнiннику. Щез би у озеро та в трiски!..
I вiн щезав.
Котивсь зеленими царинками(3), маленький i бiлий, наче банька кульбаби,
безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги(4) кивали над ним галузками,
як ведмiдь лабами.
Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на
смерековi чорнi лiси з ┐х синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов
дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний
Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i
сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс
його долом й оповiдав.
- Iва!.. Мо-ой! - гукали на Iвана од хати, але вiн того не слухав,
збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або пищав у травинку,
намагаючись вдати голоси птахiв та всi тi згуки, що чув у лiсi. Ледве
помiтний в лiсовiм зелi, збирав квiтки i косичив ними свою кресаню
(бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло на остривах(5), i
спiвали йому до сну та й будили його сво┐м дзвоном гiрськi потоки.
Коли Iвановi минуло сiм лiт, вiн уже дивився на свiт iнакше. Вiн знав