"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

руками маха, аж по вiкнi шкряба! - тремтить хлопець.- "Хлiб наш
щоденний..."
- Нянько, там щось дивиться в вiкно... я боюсь...
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi..."
Але хлопець уже не слуха║ няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна.
Те вiкно притягу║ його увагу, захоплю║ всi думки, запанову║ цiлою iстотою
дитини. У вiкно те дивиться чорна, та║мнича темрява, повна фантастичних
iстот, усяких див, повна страхiття... I все се тиснеться до вiкна, зазира
в хату, ось-ось пролiзе крiзь дiрку в розбитiй шибцi або з лускотом
вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом...
Аж ось i лiжко. Хлопця роздягнено, вiн кута║ться в ковдру. Нянька
поправля ще щось i гасить свiтло.
- Марино, посидь бiля мене... я боюся...
- Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас...
В хатi ста║ темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивля║ться
в темряву, напружу║ слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо.
Так тихо, що навiть калатання серця вида║ться глухим стукотом молота по
чомусь м'якому. Ураз... трiсь!.. Що се? Увага хлопця збiльшу║ться до
можливих границь... Уся кров збiга║ться йому до серця, серце почина бити
на гвалт... О, знов щось зашелестiло, зашкрябало... То - Хо. Ось у чорнiй,
як чорнило, пiтьмi виразно бiлi║ борода його... ось простяга║ться довга,
костиста рука... наближа║ться до плечей, розгорта над ними сво┐ сухi
пальцi... Обгорнений невимовним жахом, утика║ хлопець голову пiд подушку,
скорчу║ться пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога
меншим... щоб "страх" не мiг помiтити його... Вiн затамову║ навiть вiддих,
боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi...
А тим часом чу║ вiн, що бiля лiжка сто┐ть Хо, й простяга над ним сво┐
довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черка║ться сухими гострими пальцями
його плечей...
Холодний пiт вiд голови до п'ят облива дитину, божевiльний жах
побiльшу║ зiницi, вiдбира голос, деревить тiло... I довго так лежить бiдне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний сон,
прилинувши, заспокою║ нарештi змордовану офiру полохливостi...
- Хе-хе-хе! - смi║ться Хо пiд вiкном, де лежить хлопець.- Хе-хе-хе! I
жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху
бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз спiзна║ться з почуттям
страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього... Зросте дитина, змужнi║,
i багато сил, вартих кращо┐ долi, змарну║ на боротьбу зi страхом, та ще
добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен? Гай-гай! -
хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.

III

Наближа║ться пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло
хвилями лл║ться з неба, сповня║ повiтря, несито пожира тiнi на землi,
заганя ┐х пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають та║мничi холодки,
а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смi║ться, раде, що
знайшло i там свого ворога - темряву... Тiльки в ту альтанку, що пiд
старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград,