"Людмила Козинец. Десантник (укр.)" - читать интересную книгу автора

кiстки грудної клiтки. Одночасно Ант перебудував зiр на нiчне бачення.
I нарештi виповз з-пiд трупiв, на мить завмер на брустверi рову...
Тихо... I Ант зник, захований каламутною тривожною вiхолою.
Медиколог пив воду. Четверту склянку. Оператор пiдозрiло розглядав
симулятор. Iнструктор пригадував (i марне) свою розмову iз Антом при
вiдрахуваннi.
Ант прийняв душ i прийшов на пульт. Сiв, весело й не без єхидства
оглянув присутнiх:
- Усе зрозумiло? Чи продемонструвати ще?
Медиколог заломив руки. Вiн був вразливою людиною. Iнструктор
стримано запитав:
- Та поки що не дуже зрозумiло. Що за витiвки, хлопче?
Оператор додав непривiтним тоном:
- Тiльки дохiдливе й без театральних ефектiв.
- Якi вже тут ефекти. Коротше, перед вами - iдеальний десантник.
Тобто... вбити мене, звичайно, можна, але задля цього доведеться дуже
постаратися. Я можу не дихати годину i майже не дихати добу. Я можу
практично блискавично регенерувати частини тiла. Я можу пити
концентровану кислоту й закушувати миш'яком. Менi не вадить радiацiя
- в розумних, так би мовити, межах. Можу блискавично пiдвищити
електричний опiр тiла. I... втiм, це довго перелiчувати. Я
невразливий. Практично зовсiм. Хiба що менi вiдтяти голову... Однак це
ще я маю дозволити зробити.
Медиколог нарештi заспокоївся. Вiн кивнув iнструкторовi, котрий
вже починав входити у штопор оскаженiння, й звернувся до Анта:
- Тихо. Тiльки тихо. Я не пояснюватиму тобi, що ти отут наговорив.
Психолога теж не викликатиму. Це зайве.
- Зайве, - погодився Ант - Та й взагалi, навiщо так розмiнюватися
на дрiбницi? Консилiум збирайте, Академiю наук.
- Академiя нiкуди не дiнеться. А поки що, як на те твоя ласка,
ходiмо у медичний блок. Там i поговоримо.
I вони пiшли. Iнструктор подивився на стелю i незграбно, невмiло
вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Вiн не
вiрив у чудеса. А за тиждень до iнструктора прийшов вкрай нещасний
медиколог, впав на спартанське лiжко господаря й сказав:
- Усе правда. Усе, що вiн казав. I ще багато iншого... Ось звiт
комiсiї, що з ним працювала. Цей хлопець - iдеальний десантник. Мрiя.
Ех, i гармидер же там зараз...
Iнструктор похапцем переглянув звiт i пiшов шукати Анта. Вiн
знайшов колишнього курсанта у вiддаленому куточку парку. Ант сидiв на
каменi бiля озера. Виглядав вiн погано - стомленим i похмурим.
Здавалося, що йому холодно.
Iнструктор спинився i якусь мить вiдверто роздивлявся людину, яку
вiн колись вiдрахував iз Корпусу. Ант вiдчув погляд, пiдвiв голову й
невесело усмiхнувся. Iнструктор зрозумiв, що заготовлена наперед
тривала розмова не потрiбна.
- Iди звiдси, хлопче. Сам iди.
Ант здивувався:
- Чому?
- В десант iдуть люди, Анте. Люди i задля людей. Ти - не людина.