"Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в
Ки┐вськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як же пiднялись
козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо
гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у сво┐й парафi┐, чуючи, як
iлл║ться рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв ,i
урядникiв над укра┐нцями, за наругу католикiв i унiтiв над греко-руською
вiрою. Тодi-бо дiйшло безладд║ в Польщi до того, що робив усякий староста,
усякий ротмiстр, усякий значний чоловiк, що йому в божевiльну голову
прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами, которi
не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в
городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати, жiнок та
дiвчат козачих, мiщанських i посполитих безчестити i мордовати, людей
серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували ┐х
бичовати й поганяти, щоб, на один смiх i наругу, лiд плугом орали й
рисовали. А тим часом католицькi пани з нашими перевертнями усиловались
унiю на Вкра┐нi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду людям,
поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи жидам у
оренду села, не раз iз селами й церкви ┐м на одкуп оддавали. I нiкому було
на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да ║пископи у
руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за
старост, за державцiв i ┐х намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе
дiлилась козацькою платою - по тридцяти золотих на всякого ре║стрового од
короля i Речi Посполито┐. То й ре║стровим чи городовим козакам було тiсно.
Багато з них до пiдданства старостам i державцям приневолено; которi ж
остались ре║стровими козаками, тi┐ робили в сво║┐ старшини всяку роботу по
дворах. Шiсть тисяч тiлько ┐х оставлено в ре║стрi, да й тi┐, бувши в
великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв руку i тiлько
вже при Хмельницькому одностайне за Вкра┐ну повстали. Так як би ┐м земляки
у сво┐й тiснотi й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне i попи
благочестивi┐ тiлько далеким сво┐м землякам - козакам запорозьким, которi,
живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе вибирали i
гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з Запорожжя
один за одним гетьмани козацькi┐: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з
мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю.
Тiлько ж ненадовго пiдiймали укра┐нцi пiд ┐х хорогвами похилу голову.
Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'║ i знов
по-свойому обертали Укра┐ну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий пожар
iз Запорожжя - пiднявсь на ляхiв i на всiх недругiв отчизни батько
Хмельницький. Чого вже не робили тi┐ старости i комiсари з городовими
козаками, тi┐ косистенти-ротмiстри з своiмя жовнiрами, да й нашi
перевертнi-недоляшки з надвiрною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб
погасити те║ полом'я! Як уже не перегороджували степовi дороги сво┐ми
заставами, щоб не пустити нiкого з Укра┐ни на Запорожж║, так де ж ? Кида║
пахар на полi плуг iз волами, кида║ пивовар казани в броварi, кидають
шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей, сини
- немощних батькiв i матiрок, i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами
да байраками чимчику║ на Запорожж║ до Хмельницького. I отодi-то вже
"розлилась козацька слава по всiй Укра┐нi..."
Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рiк од
Остряницi до Хмельницького? Про те багато треба було б писати. Сидiв вiн