"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шану║ться у двойствi: ║дино чоловiковi на потребу - пояти жону i iмiти
чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимо║ желанi║. Пламень м'е
раждижа║ть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною,
превелебнiшою Кат... - Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн
було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до
самого кiнця так, як було тогдi напам'ять витвердив, та як згадав, що
хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так - панночка, от
того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на
сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:
- Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи
не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?
Здихнув Уласович та й каже:
- Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський
дяк...
- Та що воно таке ║? - спитав Йосипович. - Чи се вiрша, чи що?
- Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, - каже Забрьоха.
- Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей
бере.
-Та я б i не говорив, так лихо припало!
- Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.
- Але! кому спати, а кому й нi! - сказав Уласович та, здихнувши важко,
поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: - Вiддайте за мене Олену,
сестрицю вашу!
- Йо! - сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i
спину, а далi каже: - Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте
лишень спати, - та й пiшов вiд нього.
Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб
швидше йому почути, що скаже Олена... Ну, сяк-так дождались свiту,
повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:
- А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг
мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!
Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату:
"Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала".
Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед
паном Уласовичем на сковородi... печений гарбуз!.. Як розглядiв наш
Забрьоха таку пинхву* (*Каверзу.), як скочить iз-за стола, як вибiжить з
хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй
на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чу║, що люди з нього регочуться;
йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора,
розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпа║ться на ши┐ у коня! Коли ж
дивиться - вiрьовка; потягнув тую вiрьовку - аж i тут гарбуз сирий
причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай
паня... Одно те, що сором, а тут i тако┐ дiвки жалко, та ще ж нi ┐вши, нi
пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до
дiвки, думйючи рушники брати. I самому лихо, i кiнь морений; так
насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i - як я розказував - мерщiй лiг
спати.

II