"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник,
Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже зна║мо... Еге! та
не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана
сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там морду║ться? То пiткнеться у
дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня:
коли держить ┐┐ поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже
хворостина i обiперлась об угол; коли ж ┐┐ волоче за собою, то зовсiм
увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива
жiнка за п'яницею-мужиком; упоперек же i не кажи ┐┐ всунути у свiтлицю, бо
крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний
конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити
Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до
рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно
так i ║, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що
ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього
послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе
знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год
учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець,
пiвчварта* (*Три з половиною.) года сидiв над псалтирем i з молитвами
зовсiм вивчив, та пiвп'ята* (*Чотири з половиною.) года вчився писати, а
цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв
гласи, i ║рмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i
пiддячим окселенту║* (*Втору║, пiдспiву║.) i Павла чтенi║, коли небагацько
закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як
розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш
отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та
здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: "Хто тебе, чоловiче, зна,
що ти там говориш!" Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп
Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти,
так ви тiльки слухайте, а вже чи второпа║те що, не знаю, бо вiн у нас
чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не
розжу║ш.
Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за
тою довгою хворостиною, та й пита:
- Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
- Та се, добродiю, лепорт* (*Рапорт.) об сотеннiм народочисленi┐, в
наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та - бодай вiн сокрушився в
прах i пепел! - невмiстим ║сть в чертог ваш. Подоба║ть або стiну протяти,
або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашо┐ вельможностi! - сказав Пiстряк та
й почав знову возитись з тою хворостиною.
- Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть
хвоста, чи що?
- Хворостина сiя, хоча ║сть i хворостина, но оная не суть уже
хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехвабро┐
сотнi Конотопсько┐, за ненахожденi║м писательного существа i трепетанi║м
десницi i купно шуйцi. - Оттак вiдсипав наш Пiстряк.
- Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та
опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас
нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, - сказав пан
сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок