"Григорий Квитка-Основьяненко. Салдацький патрет (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля
самiсiнького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або
щоб з оружжа не застрелив..." Пiдiйшла, - i нахиля║ться i бере б то й не
бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на такiвського наскочила!
Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ┐вши, а сама усе дивиться на
нього... а далi як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А
дiвчата i вiдозвалися до не┐: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо!
Кажи-бо, що вiн говорить?" - "Але, говорить..." - кричить Домаха, та
скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.
"Що... що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши, дiвчата Домаху
ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже Домаха, - то не живий
салдат, а то його парсуна!" - "Йо!" - гукнули дiвчата i пiдбiгли
розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували
дещо та й пiшли геть по ярмарку. А се║ чувши i багато дехто пiдходили вже
не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i ║, що
намальований!" - та й пiдуть собi.
Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора
знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому... Аж ось
почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку... та мерщiй i присiв у
ятцi.
То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i
зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини -
зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто,
покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись
любенько, понадiвали хто нову свиту, хто кита║ву юпку, хто ще
батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто
каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на
пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними,
то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто
й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови
трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк
перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що ║ голосу, аж
кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi
стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не
попадайсь ┐м на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з
квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода ┐м
назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо
лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не
бачать нiчого, буцiмто й не вони.
Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на
них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i
поженихатись... Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб ┐х хто мiг
зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю
давали тако┐ пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i
ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк ┐м поважа:
"Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".
От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого
салдата, а ┐х ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже:
"Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i
купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то