"Григорий Квитка-Основьяненко. Салдацький патрет (Укр.)" - читать интересную книгу автора

одна вiд друго┐ чорнявiша, одна вiд друго┐ краща. Порозряджуванi так, що
господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i
повихоплювались без свиток, в самих ба║вих червоних юпках, що так, як мак
цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки
позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок
i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожно┐
разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi
крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi*
(*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у
бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же?
Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна
дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.
От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк!
та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" -
"Врешеш! Де ти ┐х уздрiла?"- питаються i розглядаються усюди. "Та онде,
онде, бiля дiгтярно┐ лавки сто┐ть з оружжом калавурний..." -"Так i ║", -
гукнули усi та .й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце
переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай
озираються та, як тi┐ пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та
зачепив би котру. От тут би ┐м i лахва, тут би вони й стали його
розпитувати, чи тут проходом, чи посто║м? От тут i сказали б йому, щоб з
товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили
що путн║, а сво┐ парубки остили i обридли.
От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду
побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь
лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i
пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс
собi мугиче, то хусточкою помаху║, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати...
от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут
шпалери та шумиха прода║ться?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва
собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого
пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i
жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам
заробляла, такi┐ вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ┐┐ ще й
не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до не┐ разом: "А куди ти,
Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата сто┐ть i хусточкою маха║ та голосно i
кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш
салдат сто┐ть, нi зачiпля║; нi перепиня║ i нiчим ┐┐ не займа║! "Що за
недобра мати, - дума║ Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн
мене i не займа║. Хiба не смi║, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От i
вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм
загубила, думаючи, що салдат гукне на не┐, щоб вернулась i пiдняла хустку:
от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади...
Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i
волосом не двига. Стала наша Домаха та огляда║ться i каже голосно: "Ох
менi лихо! забула хустку... Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як
би йому подякувала!"
Озира║ться, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Сто┐ть салдат i на
хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись... От би то i