"Григорий Квитка-Основьяненко. Салдацький патрет (Укр.)" - читать интересную книгу автора

носять, то ще потягне..."
Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто
там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й
скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба
нiчичирк: сто┐ть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i
усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма
Трохимович, сидячи у сво┐й ятцi, бачив се║ все та й дума: "Добре наше
дiло: побачимо, що дальш буде".
Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як
ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира... i вже один рушничок у
молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугу┐всько┐
перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть сто┐ть, вiдрiзав з воза i
вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро
зробив, що нi жоден хазя┐н i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають,
бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на
ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок - нiхто не баче; потягнув його
до себе - нiхто не баче; положив гарненько на плече - нiхто не баче... та,
не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство,
бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його,
мов сво║, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий
же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами
несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок - сiп! - "Нащо
ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос. Сто┐ть,
сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Н║шта то вашi
грушi-ста?" - "Адже ж не чи┐, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви,
хахли безмозглi┐..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б
вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не сказали,
как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, - зiва║те по
старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот,
виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб
то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й ла║. А далi ухватив за
комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний
мунд║р патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться,
нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку! здiлай милость, господа
служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!"
Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших
груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так,
щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тi┐
спiва: "Вон моя команда! - та й показу║ на салдацький патрет, - пайдьом iк
ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного -
так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити,
поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем сто┐ть. Як
же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований,
так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли до
возiв. А Кузьма Трохимович у сво┐й ятцi смiявсь-смiявсь, що аж кача║ться,
а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за
кумедiя.
Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе
пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали,
що ┐х не так i розглядають. Ось i тягнеться низка ┐х, та усе на пiдбор: