"Григорий Квитка-Основьяненко. Салдацький патрет (Укр.)" - читать интересную книгу автора

трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхве┐ напився.
Так ось такий-то був скусний маляр... те, те, те! тепер згадав: його
звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi,
тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх
кита║ва черкеска; на ши┐, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок
пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб
пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь,
так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з
приятелями у кунпанi┐, так не проливав; добре було на криласi спiва i
гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк;
тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не
┐стиме, а без тi┐ поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом
- коли чували - з Борисiвки, Курсько┐ губернi┐; а у тiй слободi щонайлуччi
богомази, iконописцi й усякi┐ маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в
нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто
лучче не намалю║, нi розмалю║, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i
грошей! Як же москаль озьметься за се║ дiло, ну! - тiльки почухайся, та й
вiдiйди. Торгу║ться i требу║ багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки
забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш - блакитна, а вiн товче:
"Синя-ста". Йому кажеш - не годиться, а вiн чуха║ться та каже:
"Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог бряд║". Тьфу! на ┐х голову!
Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже
кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що
вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й по║днав його,
щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi
боялися. "А буде яка хвальш, прикину, - каже, - тобi". От i сторжились за
десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата,
та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був
намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки
горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мунд║р на ньому лепський, гудзиками
позащипований, що аж ся║. А оружжо? - так погибель його зна, як то живо
списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як
задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима
поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i дума║ш: "От
побiжить... от битиметь!" Так-то скусно був намальований!
Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi;
тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на
базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i
лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще
пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".
Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата - коли хто зна
- аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i
хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло
погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще
лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як
поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до
нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв,
щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав
на палiтру красок, що "коли, - каже, - що не так, то я й пiдмалюю".
Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки